Розділ 1

Я прокинулася від того, що сонце надто нахабно пробивалося крізь штору й лоскотало мені повіки. Було відчуття, ніби світ спеціально вирішив нагадати — життя іноді може бути добрим. Черговий літній ранок, легкий, теплий, а головне — мій вихідний.  

Я лежала, не розплющуючи очей, і дозволяла собі цю розкіш — нікуди не поспішати. Просто слухати, як за вікном гуде місто, як десь внизу гавкає собака, як життя йде собі далі, не вимагаючи від мене жодних дій.

І саме тоді почувся дзвінок в двері.  

Один, короткий, потім другий — довший, настирливий.  

— Та що ж це таке… — пробурмотіла я, притискаючи подушку до обличчя.  

Дзвінок повторився. І від тієї впертості, з якою він лунав, було ясно — якщо я не відкрию, мене дістануть навіть із потойбіччя.  

Неохоче злізла з ліжка, накинула халат, зібрала волосся в недбалий пучок, і пішла до дверей.  

Коли глянула у вічко — серце якось дивно стиснулося.  

За дверима стояла Оксана Павлівна — господарка квартири.    

“Що вона тут робить?”

До орендної плати ще цілий тиждень. І про ніякі “зайду на хвилинку” вона мене не попереджала.  

“Може, просто щось переплутала?”  

Я вдихнула, і відчула: щось не так. Дивне передчуття стискало груди.  

— Доброго ранку, — сказала я, відчинивши двері.  

— Аню, привіт, — Оксана Павлівна всміхнулася так, ніби ми старі подруги. — Ти не спиш, я не розбудила? Нам треба трошки поговорити.  

Тон її голосу був м’який, але той, хто хоч раз чув “треба поговорити”, знає — нічого доброго з цього не вийде.  

— Звісно, заходьте, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій.  

Вона роззулася, обережно поставивши взуття рівненько під стіну. І я жестом запросила її на кухню.  

— Кави? — запитала я, намагаючись зробити вигляд, що це звичайний візит.  

— Ні, дякую, — вона сіла за стіл і склала руки перед собою. — Я ненадовго. Просто… ситуація трохи змінилася.  

Серце почало калатати швидше. “Ситуація” — одне з тих слів, після яких нічого доброго не чекай.  

— Що сталося? — я оперлася на край стільця, щоб не показати, як мені раптом стало не по собі.  

— Розумієш, — почала вона обережно, — мій племінник повернувся з-за кордону. І йому нема де жити. Тож… я подумала, може, ти знайдеш інше житло.  

Слова зависли в повітрі, як пил у промені сонця. І мені здалося, що це проміння вже не гріє.  

— Коли?.. — ледве спитала я.  

— Ну… бажано до кінця дня, — вона глянула на мене, і в очах промайнуло щось на кшталт співчуття. — Я розумію, це незручно, але, сама знаєш, родина…  

Родина. Це слово боляче різонуло, як завжди.  

Я кивнула, хоча в голові вже вирувало: “Де я знайду квартиру за кілька годин? Знову переїзд, знову починати все спочатку…”  

— Так, звісно, — сказала я тихо, намагаючись посміхнутися. — Розумію.  

Оксана Павлівна піднялася, задоволена своєю “м’якістю”.  

— Вибач, що так вийшло. Ти гарна дівчина, Аню. У тебе все буде добре. — Вона сказала це так, ніби благословляла мене на чергову катастрофу.  

Коли за Оксаною Павлівною зачинилися двері, у квартирі запанувала тиша — така глуха, що навіть холодильник раптом здавався занадто гучним. Я стояла посеред кухні й не могла поворухнутися. Здавалося, якщо зроблю крок — підлога під ногами розсиплеться, як тонкий лід.

“До кінця дня…”

Її слова знову й знову крутилися в голові. Тобто в мене… вісім годин? Вісім годин, щоб знайти новий дім, спакувати всі речі, які з’явилися за три роки життя в цій квартирі й зробити вигляд, що все під контролем.

Я повільно сіла на кухонний стілець. На тому ж місці, де ще кілька хвилин тому сиділа вона. І раптом усвідомила, що не маю сил навіть на те, щоб зітхнути.

Мій погляд ковзнув по знайомих речах: чашка з відбитим краєм, турка на плиті, фото на холодильнику — посмішки з колегами після корпоративу. Усе це — частинка мого маленького світу. І тепер потрібно знову все змінювати.

“Може, це навіть добре?” — намагалась я себе втішити. “Новий старт, нове місце, нові можливості…”

Але голос усередині саркастично підсміювався: “Так, Аню, звісно. І новий нервовий зрив у комплекті”.

Я піднялась, пішла до кімнати й дістала телефон.

Сайт із орендою квартир зустрів мене строкатим морем фотографій і цифр, від яких хотілося просто вимкнути все й лягти спати. Квартири були або блискучі, мов з реклами — й такі ж недосяжні за ціною, або темні, облуплені, десь на краю Києва, куди навіть маршрутки, здається, не доїжджають.

Я гортала, гортала, гортала… І кожна нова сторінка додавала безсилля.

“Серйозно? Дванадцять тисяч за кімнату без вікна? Та я краще в ресторані ночуватиму…”

Телефон вислизнув із рук, упав на ліжко. Я прикрила обличчя долонями й глибоко вдихнула. Відчуваючи, як у грудях наростає паніка, ніби повітря стає густішим, і дихати дедалі важче. Я не хотіла знову втрачати все, що вже нарешті почало здаватися стабільним.

Ця квартира була для мене не просто стінами — вона стала домом. Тут я плакала після сварки з батьками, тут зустрічала світанки після тяжких днів на роботі, тут навчилася що бути самій — не самотньо, а самостійно. І тепер усе це потрібно скласти у валізу.

— Добре, — сказала я вголос, хоч у кімнаті не було нікого. — Просто роби щось, Аню.

Я встала, дістала валізу з-під ліжка — ту саму, з якою колись приїхала до Києва. Вона була трохи подряпана, але все ще надійна. Сумно посміхнулася: “Вітаю, старенька. Знову в дорогу?”

Почала складати речі — спочатку акуратно, потім усе хаотичніше.

Книги, одяг, косметика, кілька рамок із фотографіями… Дивно, як мало потрібно, щоб зібрати ціле життя в кілька пакунків.

Сонце за вікном вже починало хилитися вниз, кидаючи довгі тіні на стіну. Я перевірила ще кілька оголошень — нічого. Тоді вирішила, що, якщо до ночі нічого не знайду, просто зніму номер у готелі. А завтра знову почну шукати.