Частина 6.

Дивно, наскільки неважливими стають всі образи,

коли ти можеш назавжди втратити найціннішу людину.

Легковий автомобіль не встигає вчасно загальмувати і буквально зносить мою Орисю. Наче лялька, зламана лялька, вона відлітає на узбіччя, а я бачу все це в дикій агонії, не дихаю, не рухаюсь, поки не усвідомлюю, що реву на всю вулицю, наче бик.

Бородатий телепень, з яким щойно обіймалася моя дівчина кліпає очиськами і тримається за голову, і я ненавиджу його за це отетеріння тільки сильніше.

— Швидку, викликай швидку! — кричу на нього, а він дивиться на мене, ніби нічого не розуміє.

А далі починає швидко щось говорити іноземною мовою, з його монологу я не розумію жодного слова. Немісцевий значить? Господи, Орися кращого знайти не могла? І борідка в нього рідка і сам, наче ідіот.

Якась жіночка дзвонить у швидку, поки я намагаюсь зрозуміти, що можна чи не можна робити. Удар був сильним, дівчина знепритомніла, лоба розбила, а руки роскинуті широко. Обережно торкаюсь дівочої щоки. Мені лячно, але стає трохи легше, коли вона видає легкий стогін і злегка хмуриться від болю.

— Тшшш, мила, не рухайся. Медики скоро приїдуть.

Здоровань, що ні слова не може зв’язати нашою мовою нависає над нами з кислим обличчям. Хочу нагримати на нього, щоб пішов геть, щоб зник з очей, але не думаю, що цей ідіот мене зрозуміє.

Водій авто, яке врізалось в мою дівчину з відчаєм у погляді сидить на капоті своєї машини. Фактично, він не міг її бачити, вона вискочила на дорогу сама. Буквально кинулася під колеса, це бачили й інші перехожі, але я все одно його ненавиджу.

А далі починається суматоха, просто голова обертом.

Поліція, швидка, я ні на мить не відпускаю Орисю. Тримаю її за долоню так, ніби це життєво важливо. Незнайомий мені бородань так і крутиться поруч, навіть в лікарню їде з нами, що зриває мені дах остаточно. Та для істерик карета швидкої допомоги точно не найкраще місце.

На стійці реєстрації, коли мене питають, хто я постраждалій, в мене стається справжнісінький ступор. На допомогу приходить той самий бісячий бородань:

— Бойфренд, — говорить і тицяє в мене пальцем. Так і зламав би йому оці культяпки!

Бісить страшенно.

— Слухай, ти хто взагалі такий? Чого тобі тут треба?

— Мирон? Орися говорити про тебе багато. Кохання, сумувати, — ламана українська смішить, але його слова мене дивують і ображають водночас.

Тобто зі мною вона майже не говорить, а з ним про мене…? Нічого не розумію.

— Шановні, дівчина прийшла до тями. Питає якогось Мира. Серед вас такий є?

— Є, я, це я. Як вона?

— Нам потрібно запевнитись, що внутрішні органи не пошкоджені. На щастя, швидкість руху авто була не дуже великою, тож крім легкого струсу мозку, шокового стану та подряпин на лобі особливих проблем нема.

— Пустіть до неї.

На лікарняному ліжку мініатюрне дівча має ще менший вигляд. Стримати емоцій не можу, підлітаю до неї і знову хапаюся за долоню, яка стискає мою у відповідь. Цей жест настільки приємний та важливий для мене зараз, що словами передати важко.

— Навіщо ти кинулась під бісове авто?

— Навіщо ти приїхав, Мироне?

— Не рада мене бачити?

Набурмосені обоє, кусаємось замість того, щоб нормально говорити. Останнім часом всі наші розмови такі. Бо не розуміємо і не слухаємо одне одного. Хтось має першим почати миритися, це завжди моя роль.

— Орисю, я хотів тебе побачити. Сама ти на свята не приїхала, от я і приїхав до тебе особисто. Та ти схоже не потребуєш цього. В тебе нове життя, нові друзі, лише я залишився в минулому. Залишити тебе в спокої?

— І коли ти їдеш?

— То я правий, так? Вже виганяєш мене? Швидко ж я тобі набрид.

Я хочу викликати в неї жалість, хоч якісь емоції, щоб заперечила мої слова, щоб попросила залишитись. Але ж моя Орися завжди має залишитись правою! Вона ніколи не поступиться! Та за це я завжди й цінував її найбільше.

За вміння обирати себе і вести за собою. Бо я вмію лише йти за кимось, а власні рішення не приймаю. Просто не можу. Такий вже є Мирон Вуйченко.

— Все не так, Мироне. І ти це знаєш. Не знаєш тільки, як важко мені тут живеться в новому оточенні без єдиної людини, яка мене завжди розуміє. Не знаєш, що бути найрозумнішою та найкмітливішою школяркою в Йосипівці одне, а навчатися в міжнародному універі поруч з тисячами таких самих розумників — зовсім інше. Не знаєш, скільки разів я хотіла повернутися назад додому, до тебе.

— Чому ж тоді не повертаєшся? Навіщо мучиш себе і мене?

— Бо я хочу жити власне життя, не озираючись на батьків, бабусь та дідусів, які змалечку впевнені, що я тобі не пара. Та ти й сам це знаєш! Бо я хочу не боятись приймати власні рішення, змінюватись, бачити світ. Хочу не вгрузати, а розвиватись. Принаймні зараз. І я хочу поїхати навчатись за обміном за кордон, хоча б на рік.

Чудово, просто чудово!