Частина 5.

Жертвувати своїми бажаннями,

заради коханої людини — дурість.

Коли двоє дійсно кохають одне одного,

вони підтримують, а не вимагають жертви.

Залишити кохану людину, коли навіть думка про це нищить зсередини?

Вмію, знаю, практикую.

Та правда в тому, що я не хочу ставити Мирона перед складним вибором. А у випадку продовження наших стосунків, все було б саме так.

Ми дружимо з дитинства. Завжди разом в усіх пригодах та розвагах. Та поки ми були дітьми, це всіма сприймалось жартома. 

Моя бабуся завжди скептично ставилась до родини Вуйченко. Поважні фермери, заможні і працьовиті, зверхні та занадто самовпевнені. Одним словом, кращі за нас. Дідусь мій давно помер, а бабуся все життя пропрацювала прибиральницею в школі. Мама моя і зараз працює прибиральницею в готелі, в курортній зоні Польші, що ближче до гір.

Однак у спілкуванні з Мироном я ніколи не почувалася якоюсь не такою, недостатньо класною для нього. Він такий добрий, щирий, теплий і розуміючий, що, мабуть, через це я і закохалась у нього по вуха.

Всі мої “геніальні” ідеї Мир завжди сприймає відкрито та з готовністю їх реалізувати. Разом ми були спроможні на все, тож Йосипівка не раз стояла на вухах через нашу солодку парочку.

Я ніколи не подобалась батькам Мирона, та це нам не заважало. Мені хотілося якомога скоріше вирости та поїхати кудись разом з ним. Навчатись, мандрувати, робити, що завгодно.

Разом.

От тільки я не врахувала того впливу, який на мого Мирона мають батьки та дідусь з бабусею. Остання декілька разів приходила до моєї, щоб та вплинула на мене.

Орися не пара для їхнього Мирончика, бо бідна, мало не сирітка, безбатченко. Негоже славним Вуйченкам ріднитися з нами.

Я неодноразово говорила йому, що їхні священні родинні зв’язки просочені маніпуляціями та поклонінням пані Наталі разом з паном Андрієм. Мирон іноді навіть погоджувався, та це нічого не змінювало.

Він казав, що ми все одно будемо разом, бо пару обирати йому. Що їхати нікуди не треба, житимемо поруч з батьками. Казав, що його майбутнє тут, бо він любить родинну справу і потрібен сім’ї.

Він дуже прив’язаний до родини, а я хотіла шукати кращої долі. Обіцянки і закоханість не працюють, бо ми бачимо майбутнє по-різному. 

Я люблю Мирона.

Та я не можу все життя приймати рішення з урахуванням бажань його батьків та інших родичів. Тітка Олена та Івасик у свій час наважились все кинути та обрати власну долю. Я сподівалась, що своїм прикладом змотивую Мира також почати жити своїм життям.

Не судилося.

Замість розуміння моїх прагнень він образився і не розмовляв зі мною перші місяці навчання в універі. То був дійсно важкий період, бо життя в гуртожитку мало схоже не казку. 

До того ж навчання в університеті суттєво відрізняється від шкільного. Хоч я і була відмінницею в Йосипівці, отриманих знань було замало, щоб вільно почуватися на парах.

Заводити нових друзів мені завжди було складно, але тут це було ще складніше. Мої спроби обговорити це з Мироном закінчувалися тим,що я можу все кинути і повернутись до нього.

Він досі злився і ображався, та й мені боліло наше спілкування. Єдиним гарним другом мені став Джеймі. Студент із Шотландії, що навчається у Львові за програмою обміну.

Ми часто перетиналися в бібліотеці, тож вирішили познайомитись. Для мене ця дружба стала чудовою практикою англійської мови. Джеймі погано говорить українською, але дуже старається. Я вчу його правильній вимові, виходить непогано.

Я часто думаю про Мирона і дуже сумую. Навчання дається дуже складно, як би я не старалась, саме тому мої плани приїхати додому накрилися писаною торбою. Бо я ніяк не можу здати ієкзамен!

Привітала Мира з Новим Роком, а сама плакала мало не всю ніч, замість того, щоб вчити бісову історію. Перше число провалялась весь день, а на ранок другого Джеймі витягнув мене на ранкову каву, щоб трохи підбадьорити мене перед пересдачею.

Обійми друга справді важливі, але поглядом вихоплюю рідний образ Мирона через дорогу від нас. Ціпенію, бо його тут бути не може.

Однак все має такий реальний вигляд! Усвідомлюю себе, коли Мир розвертається і мало не біжить в протилежному від мене напрямку.

Невже він справді приїхав до мене???

Не одразу розумію, що мої дружні обійми з Джеймі можуть мати двозначний вигляд. Вириваюсь і не думаючи ні про що кидаюсь за ним.

— Мире! МИРЕ! СТІЙ!!!!!

На мій крик він зупиняється і розвертається, але дійти до хлопця я не встигаю. Чую скрегіт гальм автомобіля, яскравий спалах і настільки потужний удар, що мене миттєво поглинає темрява.

Останнє, що пам’ятаю, обличчя Мирослава. Він щось кричить чи говорить, а я можу тільки думати про те, як скучила за ним.

Тиша, спокій і нестерпний біль бере мене в полон. Може це все мені сниться?