Частина 4.

Очікування та реальність співпадають не завжди.

Та чи справді нам потрібно, щоб все відбувалось

саме так, як ми уявляємо це в своїй голові?

— Ти робиш помилку, Мироне. Ти і сам це знаєш. Якби Орися справді цінувала вашу дружбу, вона б не їхала до того бісового Львова. Та й хіба дівчат нормальних нема більше? Ти в нас хлопець видний, знайдеш кращу, — бабуся не розуміє, що я їду і це не обговорюється.

Мені не потрібна краща чи гірша, наша історія з Орисею має або закінчитись або продовжитись. Те, що відбувається зараз, занадто дивно, незрозуміло, трохи упереджено і без будь-яких логічних припущеннь про майбутнє.

Ми ніби досі важливі одне для одного, та кожен продовжує жити своє життя окремо. І я не до кінця розумію, як мені дихати. Я застиг в часі і просторі, бо лише тоді усвідомив цінність Орисі для себе, коли вона поїхала.

А я залишився вдома.

Образа зжирала мене зсередини довгі місяці. Особливо, коли під час телефонних розмов дівчина почала розповідати мені про своїх нових знайомих, хлопців та дівчат. Це звучало так, ніби всі вони навколо дуже цікаві та гарні, в усьому кращі за мене.

Всі ж мої цікаві історії були пов’язані з Орисею, а тепер розказати й нічого.

Коли є робота, я працюю, пораюсь по господарству, допомога потрібна і моїм батькам також. А розваги… Останнім часом я став багато гуляти нашими з Орисею улюбленими маршрутами, прокручувати розмови в голові, навіть сварки.

Вона весь час намагалась щось мені пояснити, відкрити щось нове, зацікавити міфічним життям десь далеко за межами нашого села. Мене ж дратувала навіть думка про те, що всюди краще. Цього просто не може бути, як мені здавалось. В останніх класах школи моя подруга старанно навчалась, багато часу проводила за книгами, їй чудово давалися мови, а мене це смішило.

“Навіщо тобі та англійська? Будеш перекладати свиням популярні пісні?”

Орися ж розгнівано надувала щічки, пихтіла і розказувала щось про те, що хоче об’їздити весь світ, а англійська мова міжнародна і без додаткових знань ніяк!

Бабусі не дуже подобалась моя дружба з цією дівчиною, бо її виховувала бабка Маланка, а вона не сильно дружила з моїми родичами. Батька в Орисі не було, а матір ще в ранньому дитинстві дівчинки поїхала на заробітки до Польші. 

Зрештою я розумію, чому моя дівчина не прив’язана до дому так, як я. Та я хотів самому стати її домом, всім для неї. Однак цього виявилось недостатньо для неї.

Для мене мо\ батьки та бабуся з дідусем завжди були прикладом ідеальної родини. Я досі впевнений, що це має бути саме так, бо в їхньому домі панує тепло, затишок, спокій, взаємопожертва. Інша справа родина Вертицьких та дядька Івасика з тіткою Поліною. Те, як скептично дід з бабою весь час обговорювали їхні історії кохання показувало мені, що йти проти волі батьків неправильно і приносить чимало страждань усім.

Та тепер я бачу, що міг помилятись. Можливо бабуся з дідусем і знають, як жити краще для них, але моє “краще” може відрізнятися від цього. Отже, маю нагоду перевірити цю теорію нарешті на практиці.

І мені страшно.

Я боюсь, що мій приїзд до Львова без попередження Орисі не потрібен. Що я не побачу її такою, якою люблю. Що вона змінилася надто сильно і бабуся має рацію — вона ніколи не підходила мені так, як я це собі уявляв.

До Кропивницького їду разом з родиною Савіцьких та Бойченко. Вони обіцяють привезти мене до міста. Так і стається, на вокзалі я прямую до Львова. Їхати довго, де жити і ночувати в чужому місті — не знаю. Шукатиму варіанти на місці. Єдине, що купив — квиток на потяг, що привезе мене до неї о шостій ранку.

Тремчу в приємному передчутті і майже не сприймаю бабусині маніпуляції, коли вона вже перед самим від’їздом починає удавати, ніби погано почувається, що тиснути на жалість. Впевнено закриваю двері до авто нових знайомих і дивлюся лише перед собою.

Вся ця затія може бути помилкою, чиста імпровізація, але я йду на це свідомо.

Так сильно хочу побачити та обійняти Орисю, що все інше не має ніякого значення. По факту розберемося.

— Ти вже був у Львові, хлопче? — запитує пані Оксана.

Виявляється, що це її рідне місто. Вона розповідає про найцікавіші туристичні місця, про центральну частину міста, що багата чудернацькими кафе та ресторанами. Дає контакти своїх батьків, які допоможуть знайти житло, якщо буде потреба. Я дуже вдячний, бо в моїй голові все досі сумбурно і незрозуміло. 

Не продумав нічого. Досі не віриться, що виїхав за межі села, попри невдоволення баби та діда.

На вокзалі дуже людно. До такого я не звик. Почуваюся дивно, але думаю лише про головну мету — побачити Орисю. В потязі розумію, що поїздка плацкартом чи не найдикіший досвід мандрів, що я мав в житті. Тут рапсодія диких ароматів змішується з гомоном юрби, що стає трохи дивно.

Не люблю скупчення народу, але Орися б сказала, що тут вирує життя. Мимоволі замислююсь над тим, чому протилежності притягуються? Ми дуже різні з моєю дівчиною та разом з тим це ніколи не створювало проблем в нашому спілкуванні. Скоріше навпаки.