Частина 3.

Ти можеш вічно берегти людей, яких любиш.

Навіть ціною власного життя, своїх бажань.

Та зрештою це нікого не зробить щасливим.

Цей день настав. Тридцять перше грудня, сімнадцята година вечора.

Саме час потроху всідатися за святковий стіл.

— Нато, люба, коли там вже їсти будемо?

— В мене все готово, Андрію. Зараз з дівчатками гарненько стола засервіруємо. Оленко, Полю, Рито!!!

Все те, що не можна було чіпати в холодильнику останні два дні, нарешті поступово виставляється на показ. Бабуся цього року перевершила сама себе: молочне поросятко запечене з яблуками та грушами, пара гусаків з золотистою скоринкою, безліч салатів зі свіжих та консервованих овочів, голубці, холодець з домашнього півника, пиріжки різних видів…

На столі місця немає ані для порційних тарілок, ані для келихів, але вона знову за своє. Деякі речі ніколи не змінюються:

— Сідайте, дітки! Боже, як гарно, що ми сьогодні так оце зібралися. Їжте, любі! Наїдайтеся, в місті вашому такого не готують. Чим багаті, тим і раді. А більше нічого й нема!

— Та сядь вже, Наталочко. Дайте голові родини слово! — дід Андрій має особливо поважний вигляд у білій накрохмаленій сорочці, — Ми з мамкою вашою дуже раді, що ви цього року вирішили приїхати до нас у гості. Звісно, кому потрібні старі батьки, коли в городі у вас самих є, що робити. Не забувайте про батьків, бо ми не вічні, а материне серце без кінця до дітей тягнеться. За родину, за минулий рік! Нехай все погане в ньому залишається, а до вас приходить тільки хороше. І щоб ми якомога частіше отак збиралися тісним сімейним колом!

Дзвін келихів, радісний гомін рідних та дикі воплі дівчат, що бавляться у вітальні. Що може бути кращим для теплого святкування? Я сиджу біля тітки Олени, мені добре видно, як трепетно її чоловік торкається її долоні під столом.

Мені стає трохи ніяково, наче я підглядаю за кимось чи за чимось, але разом з тим тепло на душі.

Якась віра в щире кохання. 

Історія родини Вертицьких дуже цікава і непроста, але якщо їм вдалося після всіх негараздів отак жити разом і кохати лише сильніше… 

Може й моя матиме щасливе завершення.  Можливо, Орися зрозуміє, що її місце тут, поруч зі мною.

Дивлюся на дядька Івасика. Поруч з ним тітка Поліна має дуже жіночний вигляд. Всі знають її як стриману і трохи сувору кар’єристку, дідусь вічно драматизує на тему того, що його менший син — каблук. А це просто жахіття якесь!

Мої батьки молодці, бо рожеві соплі не розводять, роботу роблять і по-людськи живуть своє життя. От тільки зараз за великим столом мої мама з татом не мають такого сяйнистого виду, як гості з міста.

І щось мені підказує, що справа не в місті.

Тільки в чому ж?

Сестрички загойдали мене, я не відчуваю ніг, бо ми з самого ранку вже встигли сходити до лісу в пошуках оленя та Святого Миколая. Максим знайшов вихід — він нап’яв псу Пундику оленячі ріжки на голову і на кілька годин хвостатий став ідеальним варіантом для упряжки з санчатами.

Виявляється, що наш собака вміє не лише весь час мати вигляд стомленого та вічно голодного звіра, а й віддано тягати малечу по засніженому полю. Вереск, дике щастя в грудях і одночасно туга. Бо раніше щороку перший сніг я зустрічав з Орисею в Яру.

Ми ліпити сніговика, на шаленій швидкості спускалися на санчатах з гори, білосніжні сніжинки плуталися в її волоссі, а червоні від морозу та веселощів щоки робили мою подругу ще красивішою. Якщо це можливо…

Без неї в Йосипівці надто тихо і спокійно.

Всі завжди думали, що це я головний бешкетник на селі та погано впливаю на квіточку Орисю, але усі найцікавіші розваги завжди придумувала вона. Я лише виконував основну роботу, але ідейна натхненниця — Орися Левченко.

Навіть та ситуація, яку згадувала бабуся про покатушки на тракторі — все вона.

А ще наввипередки ганяли на велосипедах по дерев’яному пірсу в ставок. Мої батьки досі не знають, що саме Орися втопила мій велик, а потім ми вдвох намагалися витягнути його з води і мало втопилися самі, бо його затягнуло в підземний колодязь.

З іншого боку так ми дізналися про існування підземної течії, а потім всім сусідам розказували страшилки про річних мавок, що хапали нас за ноги. Трохи згодом легенда обросла новими деталями, тож шотландське Лохнеське чудовисько лише квіточки в порівнянні з нашими річковими монстрами.

— Хлопці, хто ще не пив? Треба рятувати мого колишнього керівника Дмитра Савіцького. Щойно телефонував, вони з дружиною та друзями мали відпочивати в якомусь заміському будиночку під Голованівськом, але вийшла якась накладка і там зайнято. Він дзвонив, щоб спитати, чи є тут десь поблизу якийсь готельний комплекс, але вони ще й шину прокололи, повна машина дітей. Треба їхати, рятувати цих бідось.

— В нас тверезий хіба що Мирон, — сміється Івасик, а я спочатку відчуваю дивний переляк, бо їхати в ніч на чужому авто без прав якось не дуже хочеться. Та з іншого боку…

Усвідомлюю себе трохи згодом, коли вже їду разом з тіткою Оленою їхнім бусиком в добре знайомому напрямку. Її друзів рятує те, що Павло Вертицький дуже плодовитий татко і має просторе авто. Кермувати я більше люблю сільськогосподарською технікою, але легкові автомобілі також даються мені гарно.