Частина 2.

Ти можеш все життя не знати,

ким хочеш стати, коли виростеш.

Але не зупиняйся, іноді саме пошук

і є мета…

Першими приїжджають Вертицькі. Стриманий танцюрист Максим і трійко маленьких блакитнооких дияволиць вистрибують з авто в рожевих комбінезонах. Наче солодкі зефірки. Видовище не може не викликати в мене посмішку.

Та особливу увагу привертає дядько Павло. Кремезний бугай похапцем біжить відкрити дверцята своїй дружині, а тітка Олена, наче королева подає йому руку, яку він цілує і з трепетом пригортає до себе.

Мене завжди дивувало те, як з роками їхні стосунки стають лише міцнішими. Вони дивляться одне на одного так, ніби розуміють без слів. Наче між цими двома є якась магія, щось відоме лише їм.

Дивний спокій та якась чуттєва взаємозалежність між ними.

Вперше я побачив це тоді, коли Павло приїхав до Йосипівки, назвався зятем і дід Андрій без кінця ганяв його по господарству. Мене дратувало те, як чужий мужик чіплявся до любої тітоньки, та й вона не мала особливо задоволеного вигляду. Але потім… Потім ця парочка довго нікому не давала спокою та була головною темою для обговорення в родині.

Мої батьки вважають подібні речі телячими ніжностями. Весь цей прояв любові до дружини за межами спальні типу зайвий, але їх я, на жаль, ніколи не бачив такими квітучими і сяючими, як пару Вертицьких. Ніби вони щось знають, таємне, сакральне і занадто важливе. 

Та й Орися любила, коли я був галантним кавалером і обережно торкався її руки, а не просто розказував якісь дурниці.

— Мироне, привіт! Оце ти вимахав, вже й вуса ростуть, — гепає мене по плечу Павло, а тітка Олена тепло посміхається.

— Мирончику! — мамині квіточки мало не збивають мене з ніг.

Присідаю навпочіпки, щоб згребти в обійми своїх двоюрідних сестричок і прийняти солодкі цьомчики. Приємне тепло огортає мене зсередини, тихе щастя розливається в грудях. Я справді радий, що вони приїхали. Малеча і рідня з міста наче вдихає життя в це спокійне місце.

Бабуся завжди чекає на своїх дітей та онуків. Без них в хаті прибрано і не треба весь день поратися біля плити, але в дикому гармидері панує щастя. В перекинутих горщиках з крупами для домашніх тварин, з рожевими заколками в бороді дідуся, в нескінченних криках та боротьбі за право покататися на конику. На подвір’ї стоїть вереск та люті сварки, бабуся не знає, за що братися в першу чергу, а тітка Олена з Павлом мирно обіймаються та про щось тихо шепочуться на ганку.

Вертицькі певно звикли до гамірних днів, бо трійнята з блакитними оченятами мало не щодня розносять їхній дім на друзки. Геніальні ідеї, що з’являються в темнокосих голівоньках моїх сестер дивують з кожним роком тільки більше. Малечі трохи більше чотирьох рочків, вони балакучі принцеси зовні, але люті дияволиці всередині. І це я справді кажу по-доброму, бо витівки квіточок щоразу стають більш винахідливими.

Здається, моє звання найкмітливішого монстрика в родині Вуйченко поступово буде втрачене. Сумніви в цьому остаточно зникають, коли бачу невдалу втечу гусака від однієї з дівчаток.

Троє кралечок зловили бідного птаха, дощиком обкрутили його шию, щоб “пташечка також була красивою”. Дідусь Андрій дозволив прикрасили його бороду рожевими заколками, але перед цим дівчатка годину підряд стрибали на ньому задля розваги.

Знайшлися в нашій родині особи, що впертість побороли навіть голову родини.

Респект та уважуха, що я ще можу сказати.

Олена з Павлом, наче підлітки, втекли удвох в поле. Здається, це вже було. Тоді ми з братами стежили за їхньою прогулянкою і добряче закидали тітчиного залицяльника сніжками.

Може повторити забаву? Хитро посміхаюсь сам собі, але потім згадую, що мені вже скоро вісімнадцять стукне. І я вже не такий малий, щоб сухі гілки не тріскались під моєю вагою.

Телефон вібрує від вхідного повідомлення.

ОРИСЯ: Приїхати на свята не зможу, я не склала один з іспитів вчасно. Пересдача назначена на 31 число. Я скучила, Мире

До біса!

Від злості гепаю кулаком в дерево до болю і глибоких подряпин. Вона обіцяла приїхати! Як так? Не тільки до мене. До бабусі також.

…Я скучила, Мире…

В це майже не віриться. Я бачив її фото в соцмережах. Купа нових подруг та друзів. Все як вона хотіла. Мандрує, дивиться світ, навчається на філолога. Орися змінилася, та для мене вона та сама. Як і була раніше.

Завзята, рішуча, весела. Разом з нею до Львова поїхала вся моя радість. Частину душі наче вкрала з собою, коли поїхала. Я злився. Дуже довго. Бо покинула мене. А ми обіцяли разом бути тут, вдома.

Все могло бути, як раніше. Тільки їй завжди всього мало. Навіщо до того Львова поперлася? Їхати мало не добу до неї. А я і того не можу, бо прив’язаний. Я тут потрібен, роботи завжди багато. Бабуся з дідом без мене не впораються. Вони самі про це говорять.

Що я можу змінити? Вона могла залишитись зі мною. Не схотіла.

Світло фар автомобілю, що щойно приїхав до подвір’я Вуйченко, виймає мене з неприємних думок. Орися зробила свій вибір не на мою користь, мені ж час до родини. 

Дядько Івасик не змінюється з роками, така сама весела хлопчача посмішка на всі тридцять два зуба, бо тримає на руках свою малу Лізку. Його Поліна весь час має суворий та зосереджений вигляд. Така серйозна пані, що і не зрозумієш, як уживаються ці дві кардинальні протилежності. Та коли їхні погляди перетинаються, все одразу стає явним.

Кохання. Щире.

Донечка точна копія мого дядька  — таке саме мале веселе дурко, що верещить від радощів, коли бачить трійко сестричок, чиї хитрі мордочки визирають з-за дверей до хати.

— Лі-і-і-за-а-а!

Разом з ними приїхав і дядько Ігор зі своєю Маргаритою та їхньою донькою Інною. Ще одне миле бісенятко.