78

     Було таке відчуття, що я повідкривала безліч дверей, але в жодні так і не зайшла.

     Я цікавилась безліччю речей, але ніяка річ мене цілковито не захоплювала. Не було цілісності, лише вирвані шматки паперу і жодної дочитаної книги. Ось якою я була.

     Переповнена розчаруванням, відчаєм... але з не вмираючою надією, бо все таки я людина. І вочевидь без надії нас би нічого не тримало на світі. Тоді б все було остаточно втрачено.

     Бог...наші діалоги, чи лише мій монолог? Слова у невідомість, слова в самій собі, або пошепки...

     Але, я знаю, він мені відповідав. Коли я плакала, коли не було нічого, не було причин, я в мить починала відчувати спокій, наче щось обірвалося і пора йти.

     Посеред океану холодно, у мене немає весел. Я одна, немає мапи і немає зорі. Мій човен тихо сам кудись пливе. Ось, що я відчуваю. Хіба не час для паніки? Пізно, вона вже пройшла. Хіба не час для запитань? Молитв? Прохань? Істерик? Пізно, вже все було. Я втрачала сотні разів себе. І пророкувала собі останню ніч і ранок, що так і не почнеться. Було, вже все було.

     Чим далі, тим менше я бачу в собі щось. Менше запитів, менше бажань, менше переконань, що я варта чогось...чи то визнання, чи то світу. Втративши можливість мати все, я полюбила те, що маю. Я розлюбила шумні вулиці. Я полюбила світанки і темні ночі. Коли немає людей, коли є тільки я і світ.

     Банально, але я полюбила дощ, осінній дощ. Я полюбила тишу. Я полюбила п‘ять пальців і смак.

     Я полюбила для когось незначне, але для мене це стало киснем, межею між свідомістю і божевіллям.

     Людину не важко зробити не живою, достатньо забрати причини.

     У мене зовсім не стало причин думати. Я просто не знала про що.

     Не важко любити життя коли тебе люблять, коли ти потрібний, коли ти знаєш, що буде завтра...що матимеш і зробиш.

     Але як любити світ...як любити себе якщо відчуваєш себе безталанною? Обездоленою обставинами, і немічною...

     Як не втратити останню себе? Я подумала про Дух...