Не інертна я
42
Треба поспішати жити, кажуть нам люди! Але, може, все ж таки треба зупинитись? Ми вічно відбуваємо зі станції на станцію, і це дивне зобов’язання жити за пунктами: навчатись на того, працювати там, одружуватись саме в тей час… Завтра немає, це ілюзія зобов’язання перед світом бути правильним, вартим суспільства. Я хочу сказати, що рішення мають бути нашими, тому, що ми хочемо дивитись саме на ці зорі, і прямувати на схід, бо тільки там прокидається сонце.
В ідеалі - ми всі відкриті до змін, але на ділі ми обіймаємо улюблене дерево і зі сльозами його відпускаємо. Тримаємось за пам'ятні речі; за місце, що в думках з легкістю обіцяли покинути. Кричимо про свободу, а головне, кому? Собі! Нам тяжко з людьми, повірте, бути посеред чужих, слухати «незнайому» мову, бачити лиця, які б найменше хотілось – самотньо. Нам ніхто не треба, наше інше я – байдужість. Але, в тей же час, ми мріємо, прислухаємось, з надією засинаємо і прокидаємось у пошуках.
Ми покидаємо знайомі місця, рідних людей, щоб пізнати інше, інших. Я, зробила все, що змогла, навіть коли кричала, плакала, ображалась, і ви зробили все, що змогли, коли пояснювали, жаліли, оберігали. Не бійтесь відпускати, бо час кличе відчиняти нові двері, заповнювати пам’ять новими материками та іменами.
#4784 в Сучасна проза
Відредаговано: 30.10.2023
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
