34

        Я не вірю в клятви або обіцянки, про них кричать занадто часто. Я не вірю в постійність та незмінність, бо завтра ти станеш іншим. Навіть любов закінчується, через рік або десять, навіть через тридцять. Але ж ви вважали, що це любов, або так заведено, ми ж так любимо терпіти. Мало думати, що це любов, треба доводити кожного дня: прощати, слухати, розуміти, вірити, просити пробачення, дивуватись, сміятись і жити.

     Не кричіть про мрію, занадто часто ми про неї говоримо. Але чи розуміють нас? Скептики та критики. Але ж ми теж когось судимо, правда? Як кажуть: «у кожного своя правда».

     Ми так любимо жити для інших, щось доводити. Ми біжимо заради миті, але ж твої люди приймуть тебе будь-яким, без багатства і визнання.

     Ціль, ціль, ціль. А як же дорога? Так, вона наповнена самотністю, гіркою правдою та розчаруванням, але це плата за вхідний квиток. Куди? Там де нам буде добре і кожна дрібниця буде варта пролитої сльозинки, болі та лякаючої минулої вже невідомості.

     Може Бог нам просто полегшує життя? Позбавляє  від непотрібного або непотрібних. Може на кожну людину дано конкретну кількість болі, але хтось отримує маленькі дози все життя, а хтось великі частинки одразу.

     Можливо…можливо все не просто так. Треба вміти чекати і робити якщо можеш, якщо хочеш і в правду. І вірити навіть коли кажуть, що любов це зовсім не чарівно і все буденно. Треба вірити. Адже в цю мить комусь освідчились в коханні; в цю хвилину зустрілись після довгої розлуки; в цю хвилину попросили пробачення; в цю хвилину пробачили і дали шанс; в цю мить мама і тато почули перше слово дитини. В цю мить…повір.