Розділ 20. Не називай мене хорошою матір’ю

У день відкриття я прокинулася о шостій. О дев’ятій уже стояла біля дверей у пальті, хоча до полудня залишалося три години.

Тарас приїхав до мене об одинадцятій. Ми випили кави, потім він навмисне довго зав’язував шнурівки.

— Ти це робиш, щоб я не прийшла раніше? — спитала я.

— Так.

— Дякую.

До кафе ми підійшли за п’ять хвилин до дванадцятої. На вулиці чекали Дарина з Остапом і Мілою. Сергій мав приїхати пізніше. Оксана написала, що застрягла в заторі.

— Бабусю, там тато Матвія! — повідомила Міла, показуючи на Сергія, який саме виходив із машини.

— Це й твій дідусь, — засміявся Остап.

Матвій відчинив двері рівно опівдні. На ньому був темний фартух із назвою кафе. Аліна стояла за стійкою. Я побачила, що вазу все-таки переставили на підвіконня, але не сказала ні слова.

Перші пів години все йшло добре. Потім перестав працювати кавовий млинок. Один офіціант переплутав два замовлення. Біля каси утворилася черга. Я знала, кому можна зателефонувати щодо обладнання. Бачила, як краще розсадити людей. У сумці лежав зарядний пристрій, який могла б дати працівникові з розрядженим телефоном.

— Я вийду на кілька хвилин, — сказала я Тарасові.

— Тобі погано?

— Ні. Мені надто хочеться все виправити.

Ми вийшли надвір. Я подзвонила Ганні Дмитрівні, але вона не відповіла. Тоді просто стояла поруч із Тарасом і рахувала людей, які заходили.

— Ти можеш допомогти, якщо тебе попросять, — сказав він.

— А якщо не попросять і все зіпсують?

— Тоді це буде їхній день і їхній досвід.

— Знаю.

За десять хвилин Матвій визирнув із дверей.

— Мамо, ти не знаєш майстра, який ремонтує таку техніку?

— Знаю. Хочеш номер?

— Так.

Я надіслала контакт. Не подзвонила сама. Матвій коротко обійняв мене і повернувся до зали.

Млинок полагодити відразу не вдалося, тож каву тимчасово готували іншим способом. Офіціант перепросив відвідувачів. Черга розійшлася. Ніхто не загинув, кафе не зачинилося, син не перестав бути кухарем.

Близько третьої Матвій попросив усіх ненадовго зупинитися. Він став біля стійки з келихом води.

— Я не вмію говорити промови, — почав він. — Тому скажу коротко. Дякую Аліні, яка зробила це місце разом зі мною. Дякую татові, сестрі, Остапові, Оксані й Тарасові, що прийшли. І мамі.

Він подивився на мене.

— Мамо, ти навчила мене не кидати справу, коли важко. Захищала мене, коли я не міг захистити себе. А ще ти зробила вчинки, за які я досі серджуся. Ми не вдаватимемо, що їх не було. Але я бачу, як ти працюєш, щоб бути з нами інакше. Для мене важливо, що ти сьогодні тут.

У залі заплескали. Я плакала і не намагалася приховати сліз.

Незнайома жінка за сусіднім столиком нахилилася до мене.

— Ви, мабуть, чудова мама. Такого сина виховали.

Я вже знала, як мала б відповісти колишня я. Подякувати. Розповісти, скільки ночей не спала, скільки працювала, як відвела його від економіки до справжнього покликання, хоча насправді зробила навпаки.

— Не називайте мене хорошою матір’ю, — сказала я. — Я була різною. І хорошого зробила багато, і такого, за що прошу вибачення. А син у мене справді чудовий. Це його день.

Жінка розгубилася, потім усміхнулася.

— Тоді вітаю вас усіх.

Коли гостей поменшало, Дарина підійшла разом із Мілою.

— У нас із Остапом завтра рання зустріч у психолога, — сказала вона. — Міла може переночувати в тебе?

Я присіла перед онукою.

— Ти хочеш?

— Так. І візьму Маркіза.

— Іграшкового?

— Поки іграшкового.

Я підвелася.

— Хочу. Скажи мені, будь ласка, що потрібно взяти і о котрій повернути її завтра.

Дарина простягнула мені рюкзак, який уже тримала за спиною.

— Там усе є. Повернути до дванадцятої. Якщо плани зміняться, я подзвоню.

— Домовилися.

Вона обійняла мене. Не так, як раніше, коли я могла притиснути її й не відпускати. Легко, на кілька секунд. Я не продовжила обіймів після того, як вона відступила.

Удома ми з Мілою їли сирники, які я купила дорогою. Я не готувала спеціальної вечері й не прала її одяг «про всяк випадок». Ми розглядали світлини з Чернівців. Міла вибрала ту, де літня жінка стояла з жовтою парасолею.

— Вона твоя подруга?

— Ні. Ми зустрілися один раз.

— А чому ти її фотографувала?

— Бо вона дозволила.

Міла подумала, а потім попросила сфотографувати її з Маркізом. Я спитала, чи можна показувати знімок іншим. Вона дозволила лише Тарасові й мамі.

Коли онука заснула, я сіла за комп’ютер. На екрані були світлини з моєї першої самостійної поїздки. Частина — невдала: люди із заплющеними очима, обрізані дахи, випадкові перехожі в кадрі. Я не видалила їх усі. Деякі помилки не псували історію. Вони показували, що я була там і вчилася.

Тарас написав: «Як ви?»

«Добре. Міла спить. Я редагую фотографії».

«Побачимося завтра?»

Я подивилася на календар. Уранці треба було повернути Мілу, удень — попрацювати зі світлинами. Я могла пересунути все заради нього, а могла сказати правду.

«Завтра хочу побути сама. Давай у вівторок».

«Домовилися».

Я закрила листування й продовжила працювати. За стіною тихо спала моя онука. У місті закінчувався перший день кафе мого сина. Донька готувалася говорити з чоловіком про їхній шлюб. Моя мати, напевно, сердилася, що я не зателефонувала ввечері. Тарас був у своїй квартирі, а я — у своїй.

Я любила їх усіх. Уперше ця любов не вимагала, щоб вони були поруч саме зараз.