Розділ 19. Родина без старих ролей

За тиждень до відкриття кафе Матвій запросив усіх на вечерю. Сказав, що хоче перевірити меню на родині, перш ніж готувати для гостей. Я спитала, що принести.

— Нічого, — відповів він.

— Може, хоча б торт?

— Мамо.

— Я почула. Прийти о сьомій, як гостя, нічого не приносити.

— І не раніше. О сьомій.

— Домовилися.

О шостій я вже була вдягнена. До кафе їхати двадцять хвилин, тому я ходила квартирою, перевіряла сумку, двічі прасувала рукав блузки. О пів на сьому вийшла з дому й десять хвилин простояла біля аптеки за рогом від кафе.

Коли зайшла, на телефоні було рівно дев’ятнадцять нуль-нуль.

— Можна звіряти годинник, — сказав Матвій.

Він обійняв мене першим. Коротко, однією рукою, але я не встигла попросити.

У залі вже сиділи Дарина з Остапом і Міла. Сергій прийшов за кілька хвилин. Оксана запізнилася й принесла квіти, хоча Матвій просив нічого не приносити.

— Я не твоя мати, мені можна, — пояснила вона.

— Тітко Оксано, я саме тебе боявся найбільше, — відповів Матвій.

Ми засміялися. Сергій допоміг Аліні поставити вазу, не питаючи мене, де вона має стояти. Міла побігла показувати мені малюнок Маркіза. Кота їй поки не дозволили, тому вона зробила для нього будиночок із коробки.

— Гарний, — сказала я.

— Скажи мамі, що він уже готовий.

— Можеш сама їй показати.

— Я показувала. Вона сказала, що подумає.

Я співчутливо зітхнула, але не втрутилася.

Матвій подавав страви невеликими порціями. Спочатку крем-суп із печених овочів, потім той самий пиріг, який я куштувала. Перець він додав, але не сказав, чи через мою пораду.

За столом виникали паузи. Ми ще не вміли бути разом без старих ролей. Я чекала, що Дарина попросить мене передати сіль, і я могла зробити це занадто старанно. Сергій двічі починав історії з дитинства дітей, а потім зупинявся, ніби перевіряв, чи не виставляє мене винною. Оксана брала на себе жарти. Остап переважно слухав.

— Як ваша терапія? — спитала я Дарину, коли ми лишилися біля вікна.

— Я не хочу сьогодні про це.

— Добре.

Вона помовчала.

— Ми поки живемо разом. Поїхали на вихідні вдвох. Було нелегко, але краще.

— Я рада.

— Ти не спитаєш, куди ми їздили?

— Хочеш розповісти?

Дарина усміхнулася.

— У Канів. Готель був жахливий.

Вона сама розповіла про зламаний душ, довгу прогулянку й суперечку через дорогу. Я слухала і сміялася там, де сміялася вона.

Сергій підійшов, коли Дарина повернулася до столу.

— Ти добре виглядаєш, — сказав він.

— Дякую.

— Як Тарас?

— Добре.

— Я радий.

Я не знала, чи він справді радий, і не хотіла з’ясовувати. Нашу розмову про зраду ми більше не повторювали. Прощення не настало в одну мить. Я ще сердилася, іноді прокидалася вночі й згадувала деталі останнього року шлюбу. Проте моя злість уже не потребувала дітей як свідків.

Після десерту Матвій сів поруч.

— Можна попросити тебе про дещо перед відкриттям?

— Звичайно.

— Прийди о дванадцятій. Не раніше. Не принось їжі, рушників, аптечки й запасних серветок. Усе є.

— Навіть аптечка?

— Навіть вона.

— А якщо ви щось забудете?

— Забудемо. Це буде наша помилка.

Я вдихнула й повільно видихнула.

— Гаразд.

— І ще. Якщо побачиш, що працівник робить щось не так, скажи мені. Не йому.

— Добре.

— Я серйозно.

— Я теж.

Матвій трохи помовчав.

— Я знаю, що тобі це важко.

— Це не твоя відповідальність.

Він глянув на мене з подивом, а тоді всміхнувся.

— Схоже, терапія дорога не дарма.

Після вечері всі почали складати тарілки. Я автоматично підвелася, але Аліна попросила нічого не чіпати: їм потрібно перевірити, як команда впорається з прибиранням.

Я повернулася на своє місце. Сидіти, поки інші працювали, було майже фізично незручно.

— Ходімо пройдемося, — запропонувала Оксана.

На вулиці вона взяла мене під руку.

— Ти сьогодні жодного разу нікого не виправила.

— Я мало не переставила вазу.

— Бачила.

— Вона затуляла меню.

— Страшне.

— Не знущайся.

— Я серйозно. Ти змінюєшся.

— Запізно.

— Для чого запізно?

Я хотіла відповісти: для дитинства Дарини й Матвія, для мого шлюбу, для нас із нею. Це було правдою. Деякі речі не можна повернути. Але ми щойно сиділи за одним столом. Матвій сам попросив мене прийти на відкриття. Дарина розповіла про Канів. Оксана тримала мене під руку не тому, що я вирішила її проблему.

— Для минулого, — сказала я.

— Минуле й не змінюється.

Біля метро ми попрощалися. Я не зателефонувала Матвієві перевірити, чи закрили кафе. Не написала Аліні, що вазу краще поставити на підвіконня.

Удома я позначила в календарі день відкриття. Під датою написала лише одне:

«Прийти о дванадцятій».

Цього було досить.