Розділ 18. Вона не зобов’язана повторювати мене

Дарина попросила зустрітися в серпні. Не на сімейній терапії й не в неї вдома. Ми сіли в сквері неподалік від її роботи. Вона принесла дві кави й одну віддала мені.

— Без цукру, — сказала вона. — Ти ж так п’єш?

Я пила без цукру вже двадцять років. Та саме тепер це питання прозвучало як ознака того, що донька все ж щось про мене знала.

— Так. Дякую.

Дарина крутила картонний стаканчик у руках.

— Ми з Остапом ходимо до сімейного психолога.

Я відчула страх.

— У вас щось сталося?

— Ми багато сваримося. Він каже, що я все контролюю. Я кажу, що якщо не контролюватиму, нічого не буде зроблено.

Я знала обидві репліки. Першу говорив Сергій. Другу — я.

— Остап хоче пожити окремо, — продовжила донька. — Не розлучитися. Каже, нам потрібен простір, поки ми розбираємося.

Я могла за кілька хвилин скласти план. Зателефонувати Остапові, нагадати про Мілу, розповісти, як боляче дитині бачити, що батько йде. Могла запропонувати Дарині переїхати до мене або привести Мілу на кілька тижнів. Знайти іншого психолога, кращого. Пояснити, що роздільне проживання — перший крок до розлучення.

— Якої допомоги ти від мене хочеш? — спитала я.

Дарина перестала крутити стаканчик.

— Не знаю. Мені страшно.

— Хочеш, щоб я послухала?

— Так.

Вона говорила майже годину. Про Остапа, який затримується на роботі. Про власну втому. Про те, як перевіряє його покупки, виправляє листи, нагадує про кожну справу, а потім ненавидить за те, що без нагадувань він нічого не робить. Про Мілу, яка почала питати, чому батьки говорять крізь зуби.

— Я стаю тобою, — сказала Дарина.

Це було боляче. Я зробила ковток уже холодної кави.

— Ти не зобов’язана повторювати мене.

— Ти справді так думаєш?

— Так. І навіть якщо зробила щось схоже, можеш зупинитися раніше.

— Як?

Я мало не почала розповідати, як вона має розподілити обов’язки з Остапом, що сказати на наступній терапії і як підготувати Мілу. Натомість перепитала:

— Ти хочеш мою думку?

Дарина замислилася.

— Ні. Поки ні.

— Добре.

Ми сиділи мовчки. Я витримала її сльози, не торкаючись без дозволу. Через кілька хвилин донька сама поклала голову мені на плече.

Я не говорила, що все буде добре. Я не знала цього. Лише залишалася поруч.

Коли ми прощалися, Дарина сказала:

— Можеш іноді питати, як я. Тільки не щодня.

— Як часто?

— Раз на тиждень.

— Домовилися.

Наступного тижня Матвій запросив мене подивитися приміщення, яке він з Аліною орендував під маленьке кафе. Я прийшла в неділю після обіду. Там пахло пилом і свіжою фарбою. Уздовж стіни стояли складені стільці, а посеред залу Аліна міряла відстань між столами.

— Не кажіть, що їх мало, — попередила вона замість привітання. — Ми вже все порахували.

Я подивилася на Матвія.

— Мені можна щось сказати?

Він усміхнувся.

— Привіт сказати можна.

— Привіт.

Аліна засміялася першою. Напруга трохи відступила.

Вони показали кухню, майбутню стійку й комору. Матвій говорив швидко, руками окреслював місця для обладнання. Я давно не бачила його таким. Він не виправдовувався і не питав, чи мені подобається. Він уже прийняв рішення.

— Ми взяли кредит і вклали заощадження, — сказав він. — Грошей у тебе не просимо.

— Я не пропонувала.

— Знаю. Я просто хочу сказати одразу.

— Добре.

— Але нам потрібна допомога з документами для медичних оглядів працівників. Ти знаєш, як це організувати без черг?

Я почала пояснювати, а тоді зупинилася.

— Ви хочете, щоб я дала контакти чи щоб усе влаштувала?

Матвій і Аліна перезирнулися.

— Контакти, — відповіла Аліна. — Далі ми самі.

Я надіслала номер колеги й не телефонувала їй наперед. Це коштувало мені більше зусиль, ніж мало б.

Перед виходом Матвій покликав мене на кухню. Витягнув із холодильника невелику тарілку.

— Спробуй.

На ній лежав шматок пирога з печеними овочами й сиром. Я скуштувала й відповіла правду:

— Смачно.

— Тільки?

— Ти хочеш докладну думку?

— Хочу.

Я сказала, що тісто вийшло тонким і хрустким, а начинці трохи бракує гостроти. Матвій вислухав і додав до свого записника слово «перець».

— Дякую, мамо.

Від цього слова я завмерла. Він давно не звертався до мене так. Матвій помітив, але не відвів погляду.

— Ми відкриваємося через півтора місяця, — сказав він. — Я хочу, щоб ти прийшла.

— Звичайно. Можу допомогти прибрати, скласти список закупівель, зустріти…

Він підняв руку, і я замовкла.

— Прийди гостею. Ми ще скажемо час.

— Добре.

Я вийшла з приміщення й не обернулася перевіряти, чи Аліна правильно розставляє стільці.

У метро написала Дарині: «Як ти?» Минув рівно тиждень від нашої розмови.

Вона відповіла: «Складно. Але ми говоримо. Дякую, що питаєш».

Я не дописала «а що саме він сказав?» і не запропонувала забрати Мілу. Просто відправила серце, а потім засумнівалася, чи навіть це не надто. Телефон уже показав, що повідомлення прочитане.

За хвилину від Дарини прийшло таке саме серце.