Розділ 17. Не роби з мене нове життя

На початку літа Тарас запропонував поїхати на три дні до Чернівців. Ми зустрічалися вже майже п’ять місяців. Я знала, що він любить міцну каву без цукру, прокидається раніше за будильник і не відповідає на робочі дзвінки після восьмої вечора. Він знав, що я не люблю запізнень, боюся собак без повідків і досі щотижня ходжу до Ганни Дмитрівни.

Я погодилася на поїздку, а наступного дня надіслала йому таблицю. У ній були потяги, готелі, маршрути на кожен день і три заклади для вечері. Біля кожного стояли ціни, години роботи та оцінки відвідувачів.

Тарас зателефонував за хвилину.

— Це що?

— Варіанти. Ти можеш вибрати.

— Я запропонував нам разом спланувати поїздку.

— Саме тому надіслала тобі все заздалегідь.

— Ти вже все спланувала. Мені залишила голосування.

Я сприйняла це як невдячність. Два вечори шукала житло, перевіряла час і читала відгуки. Він мав би зрадіти, що йому не треба витрачати сили.

— Добре, — сказала я. — Плануй сам.

— Це покарання?

— Ні. Ти хотів сам — роби.

— Я хотів разом.

— Не бачу різниці.

— Бачиш. Просто зараз злишся.

Я закінчила розмову. Наступні два дні відповідала коротко. Тарас не вибачався й не намагався мене розважити. У четвер він попросив зустрітися.

— Мені такі стосунки не підходять, — сказав він у кав’ярні.

— Які?

— У яких кожна моя незгода означає, що ти забираєш тепло. Ти кажеш «роби сам» і змушуєш мене відчути, що я відмовився від твоєї любові.

— Я не змушую тебе нічого відчувати.

— Добре. Тоді скажу про себе: коли ти так робиш, я не хочу бігти за тобою і доводити, що ти потрібна. Я хочу відійти.

— То відійди.

Він кивнув, підвівся і поклав гроші за свою каву. Я вийшла за ним.

— Ти справді просто підеш?

— Ти щойно попросила.

— Люди в розмовах кажуть різне.

— А як я маю визначати, коли твоє «йди» означає «залишся»?

Я не знала. У нашому з Сергієм шлюбі так говорили обоє. «Роби що хочеш» означало «якщо зробиш, я цього не забуду». «Мені байдуже» означало «спробуй не здогадатися». Ми вважали, що близька людина має чути не слова, а те, що ми не змогли сказати.

— Не йди, — сказала я.

Тарас зупинився.

— Я хочу бути з тобою, Наталю. Але не хочу стати твоїм новим життям.

— Що це означає?

— Ти плануєш мої вихідні, шукаєш мені кращого стоматолога, пропонуєш замінити меблі у квартирі. Позавчора сказала, що мені варто продати машину. Ти перенесла на мене всю силу, яку раніше віддавала дітям.

— Я просто намагаюся допомогти.

— Мені не потрібна друга мати.

Це влучило точно. Я відступила на крок.

— Не називай мене так.

— Я не називаю. Прошу не поводитися зі мною так, наче я не вмію жити.

Ми повернулися до столика. Розмова тривала майже годину. Без красивого примирення. Тарас визнав, що іноді мовчить, а потім висуває вже готові претензії. Я визнала, що таблиця була не запрошенням планувати разом. Ми домовилися скасувати Чернівці.

— Може, восени, — сказав він.

— Може.

Ганна Дмитрівна запитала, чого я злякалася найбільше.

— Що він піде.

— А коли він залишився?

— Що все одно піде пізніше.

— Тому ви хочете стати незамінною?

Це слово я ненавиділа. «Незамінна» завжди звучало як похвала. На роботі так казала директорка. Мама так казала про мене знайомим. Сергій говорив: «Без тебе ми пропадемо». Я будувала життя на цій обіцянці, а тепер мала визнати, що вона була пасткою.

— Якщо вони можуть без мене, навіщо я їм?

— Ви хочете, щоб вас любили чи потребували?

— Хочу, щоб не покинули.

Вона не стала пояснювати, звідки в мене цей страх. Я сама знала. Батько повертався й зникав. Мама була поруч, але любила за корисність. Сергій пішов до іншої. Діти змінили замок.

— Що ви можете зробити для себе, якщо хтось усе ж піде?

— Не знаю.

— Спробуйте зробити щось, чого раніше не робили на самоті.

Я купила квиток до Чернівців. Один. Забронювала невелику кімнату на дві ночі й не складала маршруту. Тарасові сказала про це ввечері.

— Ти їдеш сама?

— Так.

— Хочеш, щоб я поїхав?

Я хотіла. І водночас знала: якщо він поїде, я знову дивитимуся, чи йому зручно, чи не втомився, чи сподобався готель.

— Цього разу ні.

— Добре. Надішлеш фотографію?

— Одну.

У Чернівцях першого дня йшов дощ. Я сіла не в той тролейбус, вийшла далеко від центру й пів години поверталася пішки. Телефон показував, що один із музеїв уже закритий. Раніше це зіпсувало б мені день. Тепер я зайшла в першу кав’ярню, де було вільне місце біля вікна, і замовила банош, хоча планувала їсти інше.

Другого дня я прокинулася без будильника, гуляла університетським двором і фотографувала людей на вулицях. Попросила літню жінку з жовтою парасолею дозволу зробити портрет. Та погодилася, а потім розповіла, що приїхала до онука на випускний.

— У вас є діти? — спитала вона.

— Є. Донька і син.

— Добрі?

Я замислилася.

— Живі, дорослі, різні. І це добре.

Увечері я відіслала Тарасові фотографію мокрої бруківки. Він відповів: «Чекаю на розповідь, якщо захочеш».

Не «чекаю на тебе». Не «сумую». Мені хотілося більше. Та ці слова залишали вибір за мною.

Коли повернулася до Києва, він зустрів мене на вокзалі. Я сама несла свою сумку, поки не попросила:

— Вона важка. Допоможеш?

— Так.

Тарас узяв сумку, а мене обійняв лише після того, як я кивнула. Я притулилася до нього й уперше не шукала способу стати незамінною до кінця вечора.