Розділ 16. Бабуся за правилами

Дарина зателефонувала в четвер увечері.

— Ти вільна в суботу?

Я відразу сказала «так», хоча ми з Тарасом збиралися піти на виставку. За мить зрозуміла, що зробила, і додала:

— Залежить від часу. Що сталося?

— У нас з Остапом річниця. Жінка, яка мала побути з Мілою, захворіла. Якщо ти не можеш, ми знайдемо когось іншого.

— Можу. О котрій?

Дарина замовкла так надовго, що я подумала, ніби зв’язок урвався.

— Із шостої до одинадцятої. У нас є правила.

— Кажи.

Міла вечеряє о пів на сьому. Їй не можна багато солодкого, бо потім болить живіт. Купатися не треба. О дев’ятій вона лягає в ліжко, може попросити дві казки. Не три. Якщо заболить живіт, у шухляді лежать ліки з підписаною дозою, але спочатку я маю подзвонити Дарині. Жодних викликів швидкої, лікарів чи дзвінків педіатрові без узгодження, якщо немає небезпеки для життя.

— Я все записала, — сказала я.

— Мамо, мені не треба, щоб ти складала іспит. Мені треба знати, що ти зробиш, як ми просимо.

— Зроблю.

Я перенесла зустріч із Тарасом на неділю. Він не образився, але запитав:

— Ти хочеш побути з онукою чи боїшся відмовити доньці?

— І те, й інше.

— Уже чесно.

У суботу я прийшла рівно о шостій. У руках у мене була лише сумка з фотоапаратом. Їжу й подарунки я не принесла.

Дарина провела мене квартирою, хоча я знала тут кожен кут. Ключів не дала. Показала номер ресторану, адресу, аптечку й Мілину піжаму.

— Я зрозуміла, — сказала я.

— Повтори, що робитимеш, якщо вона поскаржиться на живіт.

Мене вкололо недовірою. Хотілося нагадати про апендицит, лікарню і всі дитячі температури, які я пережила.

— Спочатку телефоную тобі. Якщо Міла знепритомніє, буде сильний біль або інші небезпечні ознаки, викликаю швидку й одразу повідомляю вам.

— Так.

Остап стояв біля дверей і мовчав. Перед виходом сказав:

— Дякую, що виручаєте.

Я могла відповісти, що це моя онука і не треба дякувати. Натомість сказала:

— Гарно вам провести вечір.

Коли батьки пішли, Міла витягла набір фломастерів.

— Намалюємо родину?

— Давай.

Я боялася подивитися, якою вона намалює мене. Та Міла почала з кота, якого в них ніколи не було.

— Це хто?

— Маркіз. Він житиме в мене, коли мама дозволить.

— А мама не дозволяє?

— Каже, я ще мала прибирати.

Стара відповідь уже була готова: я поговорю з нею, кіт навчить тебе відповідальності, я куплю все потрібне. Я поклала синій фломастер.

— Значить, це ви з мамою вирішите.

— А ти можеш їй сказати, що я не мала?

— Не можу. Можу послухати, чому ти хочеш кота.

Міла серйозно пояснила, що Маркіз спатиме біля її ліжка, не дряпатиме диван і їстиме лише корисне. Я слухала, не обіцяючи допомогти.

Після вечері вона знайшла в шафці шоколадне печиво. За правилами можна було одне. Міла попросила два.

— Мама завжди дозволяє два, — сказала вона.

— Тоді зателефонуємо і спитаємо.

— Не треба. Одне.

Я ледве втрималася від усмішки. Дарина в дитинстві діяла так само.

О пів на дев’яту Міла скривилася й притиснула долоню до живота.

— Болить?

— Трошки.

Я торкнулася її чола. Температури не було. Спитала, де саме болить, чи не нудить. Вона показала на середину живота. У моїй голові одразу з’явилися апендицит, кишкова непрохідність, отруєння. Я вже тримала телефон.

Дарина відповіла після другого сигналу.

— Що сталося?

— Міла каже, що в неї трохи болить живіт. Температури немає, не нудить. Біль посередині. Вона з’їла вечерю й одне печиво.

— Дай їй води. Ліків поки не треба. Нехай полежить. Я передзвоню за десять хвилин.

— Може, краще…

Я зупинилася.

— Добре.

За десять хвилин Міла вже сиділа на підлозі й вкладала ляльку спати. Живіт минув. Дарина передзвонила, я повідомила, що все гаразд.

— Дякую, що подзвонила, — сказала вона.

Дві казки ми прочитали без торгу. Міла попросила залишити світло в коридорі й дала мені поцілувати себе в щоку.

— Бабусю, ти завтра теж прийдеш?

— Завтра ні. Але я дуже хочу побачити тебе ще.

— То прийди.

— Треба домовитися з мамою.

Вона невдоволено насупилася, але погодилася.

Дарина й Остап повернулися о пів на одинадцяту. Я коротко розповіла про біль у животі, показала малюнок і почала збиратися.

— Залишишся на чай? — спитала донька.

У мене мало не вирвалося: «Я знала, що все буде добре». Замість цього я зняла пальто.

Ми пили чай на кухні. Остап розповідав про ресторан. Дарина час від часу дивилася на мене, ніби чекала, що я почну розпитувати про те, скільки вони витратили, чи не пили забагато і чому повернулися пізніше. Я не питала.

Перед моїм відходом вона поклала на стіл ключ.

— Це запасний. Тільки для надзвичайних випадків або коли ми просимо.

Я взяла його не одразу.

— Ти певна?

— Ні. Але хочу спробувати.

— Я не зайду без дозволу.

— Знаю. Принаймні сьогодні знаю.

Ці слова могли образити. Вони й образили. Але разом із болем я відчула щось інше: довіру не повернули мені цілком. Мені дали маленьку частину, за яку я тепер відповідала.

Удома я не повісила ключ до свого в’язання. Поклала його в окремий конверт, написала на ньому «Лише за домовленістю» і сховала в шухляду.

Наступного дня ми з Тарасом пішли на виставку. Я розповіла йому про Мілу й ключ.

— Ти пишаєшся собою? — спитав він.

— Трохи.

— Правильно.

— А ще мені соромно, що для мене досягнення — не викликати лікаря здоровій дитині.

— Сором не допоможе тобі наступного разу. А пам’ять про те, що ти змогла зупинитися, може допомогти.

Я не відповіла. Дістала фотоапарат і попросила Тараса стати біля великого вікна. Він погодився, але застеріг, щоб я не наказувала, як йому тримати руки.