Розділ 15. Те, що зробив їхній батько

Сергій зателефонував мені в неділю вранці.

— Діти були в мене вчора, — сказав він. — Розповіли про вашу зустріч. Ти як?

— Погано. Але ходжу на терапію.

— Добре. Ти можеш сьогодні зустрітися?

— Навіщо?

— Треба щось сказати.

Я погодилася. Запропонувала кав’ярню біля свого дому, але він попросив прийти до нього. Сергій жив у двокімнатній квартирі на Оболоні. Я була там лише раз, одразу після його переїзду. Тоді запропонувала переставити шафу. Він відмовився.

Тепер шафа стояла там само, а на стіні над диваном висіла світлина Міли.

— Чай? — запитав Сергій.

— Не треба. Кажи.

Він сів навпроти.

— У мене була інша жінка до нашого розлучення.

Я не одразу зрозуміла сенс сказаного.

— Ти жартуєш?

— Ні.

— Хто?

— Моя колега, Ірина Соколова. Ви не були знайомі. Почалося за вісім місяців до того, як я пішов.

Мене знудило. Я встала і підійшла до вікна.

— Ви спали разом?

— Двічі. Але емоційно це тривало довше. Ми листувалися, зустрічалися після роботи.

— Навіщо ти кажеш мені це зараз?

— Бо Дарина запитала мене вчора, чи я коли-небудь тобі зраджував. Я не хочу більше брехати. І не хочу, щоб вони знали, а ти ні.

— Ти вже сказав їм?

— Так.

Я обернулася до нього.

— Ти знову спочатку захистив себе, а потім залишив мене розбиратися з цим.

— Ти маєш рацію.

— Не кажи це так спокійно!

Я вигукнула, і свій голос здався мені чужим. Сергій не поворухнувся.

— Я поводився боягузливо, — сказав він. — Не тільки тоді. Я роками дозволяв тобі бути тією, хто забороняє, перевіряє і карає. Сам потім підходив до дітей і казав: «Мама в нас така». Давав їм те, що ти заборонила. Вони любили мене за легкість, яку я купував ціною твоєї втоми. А коли вдома стало задушливо, я знайшов жінку, з якою міг почуватися хорошим. Замість того щоб говорити з тобою.

Я хотіла спитати, чи любив він її. Чи порівнював нас. Чи вона була кращою. Але жодна відповідь не могла змінити того, що сталося.

— Ти мав сказати мені це тоді.

— Так.

— Забери своє «так». Воно нічого не виправляє.

— Знаю.

— І не смій казати дітям, що ми розлучилися через мене.

— Не скажу. Ми розлучилися тому, що обоє не вміли бути чесними. А зрадив я.

Він попросив вибачення. Без «але». Без розповіді про мою холодність чи його самотність. Я не відповіла, що прощаю.

Ми ще довго сиділи в різних кінцях кімнати. Він не намагався мене обійняти. Коли я підвелася, сказав, що відвезе. Я відмовилася.

В автобусі мені зателефонувала Дарина.

— Тато сказав, що ти вже знаєш.

— Так.

— Мені шкода, що я запитала його раніше, ніж він сказав тобі. Але я давно підозрювала. Пам’ятаю ту жінку з корпоративу. Тато занадто швидко вас познайомив.

— Ти не винна.

— Мамо, я не хочу обирати чийсь бік.

За місяць до цього дзвінка я попросила б її приїхати. Потребувала б, щоб вона обійняла мене, назвала батька негідником і запевнила, що завжди була на моєму боці.

— Ти не маєш, — відповіла я. — Це залишається між мною і ним.

— Тобі хтось допомагає?

— Терапевтка. І я вже не сама.

Вона помовчала.

— Це той чоловік із фотографії?

Я не встигла спитати, звідки вона знає. Дарина швидко додала:

— Тітка Оксана показувала твій знімок із курсу. Вона пишається тобою.

Мені захотілося одразу розповісти про Тараса. Пояснити, що ми лише кілька разів пили каву. Я спитала себе, чи маю право щось не договорити.

— Його звати Тарас, — сказала я. — Ми знайомі з курсів.

— Добре.

Вона не розпитувала. Спочатку це здалося дивним. А потім я відчула вдячність за те, що можу сама вирішити, скільки розповідати.

Увечері я розказала Тарасові про Сергія. Ми сиділи на кухні в моїй квартирі. Я вперше запросила його до себе й відразу пошкодувала: побачила тріснуту ручку на дверцятах шафки, старі шпалери біля вікна і пляму на стелі.

— Тут давно треба зробити ремонт, — сказала я. — Я вже склала список. Можемо в суботу подивитися матеріали. Ти ж розумієшся на будівництві.

— Я можу порадити майстра, — відповів Тарас. — Але сьогодні ти хотіла поговорити про колишнього чоловіка.

Я стиснула губи. Він знову не дав мені перейти до завдання, яке можна виконати замість болю.

— Я не знаю, що відчуваю.

— А мусиш знати сьогодні?

— Я завжди знаю.

— Схоже, сьогодні ні.

Я чекала, що він почне лаяти Сергія. Тарас не почав. Сказав, що зрада була вчинком Сергія і не доводить моєї недостатності. Потім запитав, чи я хочу говорити далі. Я відповіла, що ні.

Ми пили чай, а потім Тарас поїхав додому. Я залишилася у квартирі, де всі мої речі були зі мною. Мені лише довелося вирішити, що робити з правдою, яка запізнилася на сім років.