Розділ 12. Моя мати теж усе робила заради нас

У середу мама не відповіла на телефон.

Я подзвонила вдруге, потім втретє. За п’ять хвилин набрала сусідку Любов Петрівну. Та постукала в мамині двері і повідомила, що ніхто не відчиняє.

Через сорок хвилин я вже відчиняла мамину квартиру своїм ключем. Вона лежала на підлозі біля ліжка, притомна, але розгублена. Я викликала швидку, відчинила вікно, підклала під мамину голову складений халат.

— Не метушися, — сказала мама. — Запаморочилося, я встала й впала.

— Ти пила ліки?

— Пила.

— Які?

Вона не пам’ятала назви. Я знайшла блістер на кухні. Лікарю швидкої цього вистачило, щоб зрозуміти: мама випила подвійну дозу.

У лікарні тиск стабілізували. Залишили її на добу для спостереження. Оксана приїхала з роботи, коли я вже встигла поговорити з черговим лікарем, купити воду і скласти список того, що треба забрати з маминої кварти.

— Ти поїдеш додому, — сказала я. — Я залишуся.

— Чому ти вирішуєш?

— Тому що ти втомлена. І тобі далеко їхати.

Оксана взяла мене за лікоть і відвела від палати.

— Ти сьогодні перша її знайшла, викликала швидку і провела пів дня в лікарні. Я приїхала лише на дві години. Чому й це ти маєш зробити сама?

— Бо хтось має.

— Має бути за всіх чи бути на ніч?

Я подивилася на сестру. Колись вона б не заперечувала. Ми виросли, а я все ще розмовляла з нею як з малою дівчинкою, яку треба вчасно покласти спати.

— Залишайся, — сказала я. — Але якщо втомишся, телефонуй.

— Витримаю.

Мама повернулася додому за два дні. Ми з Оксаною прибрали в неї, розклали ліки в коробку з підписами. Я купила електронний пристрій, що нагадував про час прийому. Мама дивилася на нас невдоволено.

— Ви зробили з мене інвалідку.

— Ми зробили так, щоб ти не переплутала ліки, — відповіла Оксана.

— Так, тепер ви будете вказувати, що і коли мені ковтати.

— Лікар сказав…

— Лікар, лікар. Я вас виростила без жодних нагадувань. Хто мені допомагав? Ніхто. А тепер я маю питати дозволу, щоб власні пігулки випити.

— Мамо, — почала я.

— Завжди знала, що двоє дітей роститиму сама. Заради вас на другу зміну ходила. Шкіра на руках від хімії тріскала, а я не скаржилася. Все для вас. А тепер ви обидві тільки повчаєте.

Оксана пішла на кухню. Я залишилася біля мами.

— Знаєш, ти маєш рацію, — сказала я.

Мама задоволено підвела підборіддя.

— От бачиш.

— Ти справді багато зробила для нас. Але ти не мала права віддавати мені Оксану, коли мені було дванадцять.

Мамине обличчя застигло.

— Що ти верзеш?

— Я мала вчитися. Дружити. Спати вночі, а не чекати, чи повернеться п’яний батько. Я не мала ростити твою молодшу дитину.

— Ти мене засуджуєш? Ти? Після всього?

— Не засуджую. Я кажу, що мені було важко. І що ти мала мене захистити.

— Невдячна. Я для вас життя поклала.

Ці слова я чула десятки разів. Раніше вони змушували мене випростовуватися і ставати до роботи. Цього разу мені захотілося вийти.

— Я прийду завтра з продуктами, — сказала я. — Зараз тобі нічого не загрожує. Я поїду додому.

— Звичайно. У тебе ж тепер курси. Чоловік. А стара мати хай сама.

Я взулася. Руки тремтіли, але я не почала доводити, що мама не стара і не сама. Оксана стояла в коридорі з двома пакетами.

— Ти йдеш? — спитала вона.

— Так. Чергова ніч — твоя. Ти маєш право відмовитися.

Оксана видихнула.

— Залишуся. Але не тому, що ти вирішила. Сама хочу.

Мама не попрощалася зі мною. Вже в ліфті я заплакала. Мені було шкода її, шкода себе і соромно за полегшення, яке відчула, коли двері за мною зачинилися.

Я зателефонувала Ганні Дмитрівні і попросила прийняти мене раніше. У кабінеті розповіла про сварку і закінчила словами:

— Вона все робила заради нас. Я знаю, як це.

— І що ви відчуваєте до неї?

— Любов. Вдячність. Злість. Страх. Іноді ненависть.

Мені було важко вимовити останнє слово.

— Усі ці почуття можуть існувати одночасно, — сказала вона.

— Я думала, що якщо любиш, то не можеш так злитися.

— Можете. Ви ж сердитеся на власних дітей.

Про це я не думала.

Повертаючись додому, я вирішила прийти до мами наступного дня, як обіцяла. Але не вибачатися за свої слова. Я могла любити її і все одно не погоджуватися, що моє дитинство було ціною її важкого життя.

Ця думка не зробила мене менш винною перед Дариною чи Матвієм. Вона лише показала, звідки я навчилася рахувати любов послугами.