Розділ 11. Життя, якого в мене не було

Після другої зустрічі з Ганною Дмитрівною я прийшла додому і довго стояла посеред спальні. Мене ніхто не чекав. Не треба було готувати вечерю, перевіряти уроки, шукати загублену шапку. Я могла робити що завгодно, але не могла вибрати.

Я відкрила шафу, ніби відповідь могла лежати між сукнями. На верхній полиці стояла коробка зі старими фотографіями. Під ними знайшовся фотоапарат «Зеніт», який колись дав мені батько. До того, як пити стало важливіше, ніж все інше, він любив фотографувати.

У сімнадцять я теж хотіла. Ходила на гурток при будинку культури, сама проявляла плівку в червоному світлі. Потім почала працювати, вийшла заміж, народила Дарину. Фотоапарат переселився на верхню полицю.

Я потерла футляр рукавом. Зателефонувала Оксані.

— Як знайти курси фотографії?

— Ти зараз серйозно?

— Не знаю. Можливо.

— Я боюся поворухнутися, щоб не злякати цей історичний момент. Зараз надішлю тобі посилання.

Оксана знайшла курс для початківців у майстерні на Подолі. Заняття відбувалися щосуботи. Я тричі заходила на сайт, але записалася лише після того, як отримала від Оксани повідомлення: «Я вже кинула всім знайомим, що ти будеш фотографкою. Не ганьби мене».

На перше заняття вона пішла зі мною. У групі було дванадцять людей від двадцяти до шістдесяти. Викладачка Лариса попросила нас зняти десять кадрів на тему «Місце, яке я зазвичай не помічаю».

— А якщо кадри вийдуть поганими? — спитала я.

— Тоді ви видалите їх і знімете нові, — відповіла Лариса.

Усі розійшлися вулицями. Оксана повернулася до своїх справ. Я довго стояла біля виходу, а потім пішла до Контрактової площі. Фотографувала чоловіка, який лагодив вивіску, дівчинку з червоним рюкзаком, двох старих за шаховою дошкою.

Біля Житнього ринку я присіла на лавку, щоб переглянути знімки. Перші були криві й пересвічені. Та на одному дівчинка нахилилася, зав’язуючи шнурівку, і в калюжі біля неї відбилися червоний рюкзак і синє небо. Цей кадр мені сподобався.

— У вас гарне око, — сказав хтось за моїм плечем.

Я обернулася. Поруч стояв високий сивуватий чоловік з нашої групи. Він тримав камеру обома руками, а на шиї в нього висіла темно-зелена хустка.

— Ви про фотографію?

— Про фотографію. Я Тарас.

— Наталія.

Він не став питати, чому я сама і що привело мене на курс. Показав свій кадр з мокрими сходами і попросив показати мої. Світлину з дівчинкою роздивлявся довше за інші.

— Це добре, що ви не поставили її посередині.

— Я не знала, що так можна.

— Ви багато чого ще не знаєте. Я теж. Тому ми тут.

Ми пішли до метро разом. Тарас розповів, що працює інженером із технічного нагляду. Доросла донька жила у Варшаві. З дружиною він розлучився чотири роки тому.

— А ви? — спитав він.

Раніше я одразу розповіла б про дітей: де працюють, з ким живуть, як росли, чим пишаюся. Але це вимагало б пояснити, чому вони мовчать.

— Я працюю в клініці, — відповіла я. — А тепер ще вчуся фотографувати.

Тарас кивнув, наче цієї відповіді було досить.

На наступних заняттях ми сідали поруч. Тарас не запрошував мене до ресторанів і не надсилав квіти. Ми пили каву після занять, сперечалися про знімки, одного разу пішли до кіно.

Побаченням я це не називала. Він теж.

Після четвертого заняття ми сиділи в невеликому кафе. Тарас запропонував на вихідні поїхати до Переяслава фотографувати старі будинки.

— Я подивлюся, що там із транспортом, — сказала я. — Складу маршрут, замовлю готель. Тобі який номер краще?

— Наталіє, зупиніться.

Я замовкла.

— Я запропонував прогулянку на один день. Сам домовлюся про машину. Готель нам не потрібен.

— Я просто хочу, щоб все було нормально.

— А я хочу взяти участь у тому, що стосується мене.

Він не всміхався. Не пом’якшував сказане жартом. Я відчула знайому образу, але за кілька секунд побачила поряд з нею інше: інтерес. Людина не відмовлялася від мене. Вона пропонувала бути поруч на інших умовах, ніж я звикла.

— Добре, — сказала я. — Один день. Машину обираєш ти.

— Домовилися.

Удома я дістала старий фотоапарат, перевірила механізм і знайшла в мережі майстра, який міг його почистити. Я не знала, чи буду коли-небудь знімати на плівку. Але вперше за багато років зробила щось не для дітей, не для мами, не для роботи.

Тільки для себе.