РОЗДІЛ 9. ТРИ МІСЯЦІ ТИШІ. НАТАЛІЯ

Перші шість тижнів я рахувала дні. Потім почала рахувати порушення.

Один дзвінок виховательці. Фотографія малюнка. Розмова з Матвієм. Два пакунки з дитячим одягом, які Дарина повернула кур’єром. Банка консервації, що досі стояла в моїй коморі.

Я дотримувалася прохання не так добре, як розповідала собі.

На роботі Марія помилилася в графіку чергувань. Я побачила це під час наради, забрала в неї ноутбук і за десять хвилин усе виправила.

— Ви могли сказати, — промовила вона після наради.

— У нас не було часу.

— Ви ніколи не маєте часу навчити. А потім сердитеся, що я не вмію.

— Не перебільшуй.

— Я хочу перевестися в іншу зміну.

Начальниця викликала мене того ж дня.

— Ти сильна адміністраторка, — сказала вона. — Але люди бояться зробити поруч із тобою помилку.

— У клініці помилки дорого коштують.

— Не кожна таблиця — питання життя.

Вона попросила віддати Марії частину обов’язків і не переробляти без пояснення. Я вийшла ображена. Через годину зрозуміла, що Сергій говорив про дітей майже те саме.

Того вечора подзвонила Оксані.

— Мені потрібна сімейна психологиня, — сказала я. — Діти запропонували зустріч.

— До неї ще два тижні.

— Хочу підготуватися.

— Тобі краще почати з власної терапії.

— Зі мною все нормально.

— Тоді навіщо телефонуєш?

Вона надіслала контакт Ганни Дмитрівни. Я записалася, щоб фахівчиня пояснила, як правильно провести майбутню сімейну розмову.

Перед першою консультацією склала перелік: дитинство, Сергієва байдужість, гроші, стажування, замки, вплив Аліни й Остапа. Усе мало поміститися в п’ятдесят хвилин.

Ганна Дмитрівна прочитала список і запитала:

— Якого результату ви хочете?

— Щоб діти зрозуміли: я не ворог.

— А ви чого хочете зрозуміти?

— Я прийшла не про себе говорити.

— Ви записалися на індивідуальну консультацію.

Я подивилася на годинник. Минуло лише сім хвилин.

— Добре, — сказала я. — Тоді поясніть, де саме я помилилася.

— Я вас майже не знаю.

— Саме тому все записала.

Вона не взяла аркуш. Запропонувала почати з дня народження.

Я розповіла про порожній стіл, торт і змінений замок. Коли дійшла до подарунка для Міли, знову заплакала.

— Вони мали право не відчинити? — запитала я.

— А ви як думаєте?

— Я плачу вам за відповіді.

— Я допомагаю вам знайти власні.

Це прозвучало як спосіб не брати відповідальності. Я вирішила, що вдруге не прийду.

Наприкінці Ганна Дмитрівна попросила тиждень не давати порад, якщо мене прямо не запитують.

— Навіть матері?

— Усім дорослим людям.

Я погодилася лише тому, що була певна: це легко.