РОЗДІЛ 7. БАТЬКО, ЯКИЙ НЕ СПЕРЕЧАВСЯ. НАТАЛІЯ

Сергій погодився зустрітися в їдальні біля свого офісу. Я прийшла раніше й замовила йому борщ. Він сів навпроти, подивився на тарілку й сказав:

— Я вже обідав.

— Міг попередити.

— Ти не питала.

Ми прожили разом двадцять п’ять років. Я досі знала, який хліб він любить, і досі не питала, чи він голодний.

— Поговори з дітьми, — почала я. — Не змушуй миритися. Просто поясни, що три місяці — це жорстоко.

— Вони просили мене не втручатися.

— Ти їхній батько.

— Саме тому маю почути їх.

— Коли вони були маленькі, ти нічого не чув. Я одна ходила до школи, лікарів, на збори.

— Бо ти казала, що я все зроблю не так.

— Ти й робив.

Сергій відсунув борщ.

— Пам’ятаєш, як я дозволив Матвієві поїхати з класом у табір?

— Там не було медпункту.

— Був. Ти подзвонила директорці, скасувала поїздку й два тижні називала мене безвідповідальним.

— У нього була алергія.

— Я поклав ліки й поговорив із керівником. Але ти вже вирішила.

Я пам’ятала той табір. Матвій тоді три дні зі мною не розмовляв, а Сергій купив йому велосипед. Я вважала, що чоловік намагається відкупитися.

— Ти міг наполягти.

— Міг. Не наполіг.

Він сказав це без захисту, і я розгубилася.

— Мені було простіше поступитися тобі, а потім потай дозволяти дітям більше. Вони бігли до мене, коли ти забороняла, і я почувався хорошим батьком. Відповідальність однаково лишалася на тобі.

— Тепер ти хочеш зробити винною мене.

— Ні. Кажу, що винні обоє.

Ми мовчали. Офіціантка забрала неторкнуту тарілку.

— Дарина розповідала тобі про замки? — запитала я.

— Так.

— Ти підтримав?

— Сказав, що це їхня квартира.

— Перший внесок дала я.

— Подарувала чи позичила?

— Подарувала.

— Тоді квартира не стала частково твоєю.

Від його слів стало соромно й гірко.

— Ти завжди так умієш, — сказала я. — Чекати, доки я зроблю всю важку роботу, а потім пояснювати, де помилилася.

— Так. І за це я відповідатиму перед дітьми сам.

— А мені що робити?

— Те, чого вони попросили. Дати їм час.

Я встала.

— Три місяці легко радити людині, яка не живе сама.

Сергій зблід, але не відповів. Я зрозуміла, що влучила в правду: в Ірпені він був не у приятеля. Однак питати не стала.

На вулиці він наздогнав мене.

— Наталю, ти була хорошою матір’ю в багатьох речах.

— А в інших?

— В інших не дозволяла їм вирости.

Я сіла в машину й зачинила двері. Він постояв поруч, потім відійшов.

Сергій погодився зустрітися в їдальні біля свого офісу. Я прийшла раніше й замовила йому борщ. Він сів навпроти, подивився на тарілку й сказав:

— Я вже обідав.

— Міг попередити.

— Ти не питала.

Ми прожили разом двадцять п’ять років. Я досі знала, який хліб він любить, і досі не питала, чи він голодний.

— Поговори з дітьми, — почала я. — Не змушуй миритися. Просто поясни, що три місяці — це жорстоко.

— Вони просили мене не втручатися.

— Ти їхній батько.

— Саме тому маю почути їх.

— Коли вони були маленькі, ти нічого не чув. Я одна ходила до школи, лікарів, на збори.

— Бо ти казала, що я все зроблю не так.

— Ти й робив.

Сергій відсунув борщ.

— Пам’ятаєш, як я дозволив Матвієві поїхати з класом у табір?

— Там не було медпункту.

— Був. Ти подзвонила директорці, скасувала поїздку й два тижні називала мене безвідповідальним.

— У нього була алергія.

— Я поклав ліки й поговорив із керівником. Але ти вже вирішила.

Я пам’ятала той табір. Матвій тоді три дні зі мною не розмовляв, а Сергій купив йому велосипед. Я вважала, що чоловік намагається відкупитися.

— Ти міг наполягти.

— Міг. Не наполіг.

Він сказав це без захисту, і я розгубилася.

— Мені було простіше поступитися тобі, а потім потай дозволяти дітям більше. Вони бігли до мене, коли ти забороняла, і я почувався хорошим батьком. Відповідальність однаково лишалася на тобі.

— Тепер ти хочеш зробити винною мене.

— Ні. Кажу, що винні обоє.

Ми мовчали. Офіціантка забрала неторкнуту тарілку.

— Дарина розповідала тобі про замки? — запитала я.

— Так.

— Ти підтримав?

— Сказав, що це їхня квартира.

— Перший внесок дала я.

— Подарувала чи позичила?

— Подарувала.

— Тоді квартира не стала частково твоєю.

Від його слів стало соромно й гірко.

— Ти завжди так умієш, — сказала я. — Чекати, доки я зроблю всю важку роботу, а потім пояснювати, де помилилася.

— Так. І за це я відповідатиму перед дітьми сам.

— А мені що робити?

— Те, чого вони попросили. Дати їм час.

Я встала.

— Три місяці легко радити людині, яка не живе сама.

Сергій зблід, але не відповів. Я зрозуміла, що влучила в правду: в Ірпені він був не у приятеля. Однак питати не стала.

На вулиці він наздогнав мене.

— Наталю, ти була хорошою матір’ю в багатьох речах.

— А в інших?

— В інших не дозволяла їм вирости.

Я сіла в машину й зачинила двері. Він постояв поруч, потім відійшов.