РОЗДІЛ 3. Я ОБІЦЯЛА БУТИ ІНШОЮ. НАТАЛІЯ

У понеділок у клініці захворіла реєстраторка. Я сіла на її місце, відповідала на дзвінки й одночасно складала графік лікарів. Робота була зрозумілою: якщо виникала проблема, її можна було назвати й розв’язати.

О першій прийшла вагітна жінка з чоловіком. Він тримав її пальто й пакет із водою, запитував, чи зручно сидіти. Я згадала Сергія в день народження Дарини.

Нам було по двадцять два. Я кричала, що більше не можу, а він стояв біля вікна пологової палати й повторював: «Ти впораєшся». Хотілося жбурнути в нього подушкою. Та коли доньку поклали мені на груди, Сергій плакав так, що акушерка дала йому серветку.

Ми тоді жили з мамою. Тато вже помер, Оксана навчалася в училищі. У маленькій квартирі нас було п’ятеро. Я почала економічний факультет заочно, але після першої сесії взяла академічну відпустку. Дарина погано спала, Сергій працював, мама казала, що за дитину відповідають батьки.

— Наступного року повернешся, — обіцяв Сергій.

Наступного року я знову не повернулася. Потім народився Матвій.

Я не вважала себе жертвою. Сергій віддавав зарплату, ремонтував квартиру, гуляв із дітьми у вихідні. Я влаштувалася в реєстратуру районної поліклініки й працювала позмінно. Ми купили першу квартиру в кредит. Жили краще, ніж я у своєму дитинстві.

Я обіцяла, що мої діти ніколи не чекатимуть п’яного батька, не ділитимуть одну пару зимових чобіт і не боятимуться попросити грошей на екскурсію. Цю обіцянку виконала.

Увечері після роботи я дістала зошит і написала на першій сторінці: «Що я зробила для дітей».

За годину заповнила чотири аркуші. Ночі в лікарні. Гроші на репетиторів. Даринине весілля. Матвієва практика. Перший внесок за доньчину квартиру. Стоматологія. Відпочинок біля моря. Мілина коляска.

Я не збиралася дорікати. Хотіла нагадати факти, про які вони забули.

Сфотографувала сторінки й надіслала Оксані.

Вона передзвонила.

— Це що?

— Прочитай.

— Я прочитала. Навіщо ти ведеш облік?

— Не облік. Хочу зрозуміти, коли саме стала для них поганою.

— Цей список не відповідає на запитання.

— Він показує, що я була поруч.

— Показує, що ти пам’ятаєш кожну витрачену гривню.

— Неправда.

— Ти записала коляску, яку подарувала онуці шість років тому.

— Вона коштувала майже мою зарплату.

Оксана видихнула.

— Наталю, це схоже на рахунок.

— Який ще рахунок?

— Ти ніби хочеш довести, що вони винні тобі певну кількість дзвінків, свят і слухняності.

— Я хочу звичайної вдячності.

— Можливо, вони вдячні. І водночас не хочуть, щоб ти приходила без дозволу.

— Ти їх виправдовуєш.

— Я намагаюся говорити з тобою.

Я подивилася на список. Поруч із деякими пунктами справді стояли суми. Я записала їх автоматично, бо добре пам’ятала, як збирала гроші.

— Ти не знаєш, як було важко, — сказала я.

— Знаю. Ти розповідала.

— Тобі легко. Твій чоловік не пішов після двадцяти п’яти років.

— Це не має стосунку до дітей.

— Усе має.

Після розмови я вирвала сторінки, але не викинула. Склала вчетверо й поклала до шухляди.

Наступного дня начальниця дала мені квіти від колективу. На листівці було написано: «Нашій турботливій Наталії Вікторівні».

Я поставила букет у кабінеті й довго дивилася на слово «турботливій». На роботі воно означало, що я пам’ятаю дні народження, підміняю людей і знаходжу вільне вікно для складного пацієнта.

Чому вдома те саме слово стало звинуваченням, я досі не розуміла.