РОЗДІЛ 2. КОЛИ МЕНІ БУЛО ДВАНАДЦЯТЬ. НАТАЛІЯ

Додому я повернулася з лялькою і контейнером. Поставила все біля дверей, не роззуваючись пройшла на кухню й набрала маму.

— Вони замки змінили, — сказала я.

— Хто?

— Дарина з Остапом. Через мене.

Мама мовчала кілька секунд.

— Не принижуйся перед ними. Захочуть їсти — самі прийдуть.

— Їм не по п’ять років.

— Тим більше. Ти їх виростила, освіту дала, житлом допомогла. Маєш право зайти до рідної дитини.

Я дивилася на пакет із подарунком. Якби Міла була тут, уже розірвала б папір і розклала ляльчині сукні на підлозі.

— Може, я справді часто заходила без попередження.

— Ти ж не до чужих ішла.

Мамина впевненість заспокоювала. Так само вона говорила, коли в дитинстві сусідка сварила мене за Оксану. «Ти їй не чужа. Маєш право наказати». Мені було дванадцять, сестрі — сім.

Того року тато втратив роботу. Спершу ремонтував людям машини в гаражі, потім почав повертатися додому напідпитку. Мама працювала у дві зміни на хлібозаводі. Перед виходом залишала на столі гроші й записку: забрати Оксану, нагодувати, перевірити уроки, не впускати батька, якщо п’яний.

Одного вечора він прийшов раніше за нас. Сидів на кухні, перед ним стояла пляшка. Оксана вчепилася в мою руку.

— Донечки, — сказав тато. — А я вечерю приготував.

На плиті була каструля з пригорілими макаронами. Я вимкнула газ і відчинила кватирку.

— Іди до кімнати, — сказала сестрі.

— Я з вами посиджу.

— До кімнати.

Вона послухалася. Тато образився, почав говорити, що я командую у власному домі. Коли спробував підвестися, зачепив стіл і розбив тарілку. Я зачинила Оксану в спальні, зібрала уламки й до приходу мами сиділа під дверима.

Мама повернулася після одинадцятої. Побачила батька на дивані, чисту кухню й сестру в піжамі.

— Ти моя помічниця, — сказала вона. — Без тебе я б не впоралася.

Я пишалася. Наступного дня сама відвела Оксану до школи, хоча запізнилася на контрольну. Класна керівниця поставила двійку й написала зауваження. Мама підписала, не читаючи.

Відтоді я знала: коли дорослі не можуть, мусить хтось інший. Хтось тверезий, уважний і готовий приймати рішення.

— Наталю, ти мене чуєш? — мамин голос повернув мене до кухні.

— Чую.

— Приїдь завтра. Тиск знову стрибає.

— Ліки прийняла?

— Прийняла.

— Які цифри?

— Уже нормальні.

— Я приїду зранку.

Мама не питала, чи маю плани. Я теж не перевіряла.

Оксана зателефонувала близько дев’ятої. Я одразу спитала, як давно вона знала про рішення дітей.

— Дарина дзвонила тиждень тому.

— І ти мені не сказала?

— Вона просила не казати.

— Я твоя сестра.

— А вона твоя донька. Їй теж можна мені довіряти.

Я почала ходити кухнею.

— Ти мала пояснити їй, що так не роблять.

— Вона не просила оцінювати.

— Тобі байдуже, що вони зробили зі мною в день народження?

— Не байдуже. Але вони попереджали, що не можуть більше говорити з тобою по-старому.

— Ти теж проти мене?

— Я не проти тебе.

— Тоді поговори з ними.

— Ні.

Відмова прозвучала спокійно. Я не впізнавала сестру. У дитинстві вона не лягала спати, доки я не перевірю, чи зачинені двері. Коли вступала до коледжу, я заповнювала з нею документи. Після народження першої дитини вона телефонувала мені щоночі.

— Я стільки разів тебе виручала.

— Знаю.

— І одного разу прошу про допомогу.

— Ти просиш порушити їхнє прохання. Я не буду.

— Добре.

Я вимкнула зв’язок і заплакала. Не через Дарину чи Матвія окремо. Через те, що вони втрьох обговорювали мене, а я нічого не помічала.

Уранці поїхала до мами. Тиск у неї був майже нормальний. Я змінила постіль, купила продукти й записала на огляд до кардіолога. Мама сказала, що наступний четвер їй незручний. Я перенесла на вівторок.

— Оксана не хоче говорити з дітьми, — сказала я.

— Вона завжди думала лише про себе.

— Я ж її виростила.

— От тому й розпестила.

Я не нагадала мамі, що виховувати Оксану мала не я. Ця думка здалася мені майже зрадою.

Перед виходом мама дала банку консервації для Матвія. Я взяла, хоча знала: передати не зможу.

У машині написала Оксані: «Вибач, що різко завершила розмову».

Вона відповіла: «Дякую».

Я чекала продовження. Його не було.