РОЗДІЛ 1. ПОРОЖНЄ МІСЦЕ ЗА СТОЛОМ. НАТАЛІЯ

О пів на сьому я переставила тарілки втретє.

Спочатку поставила Мілину біля Дарини. Потім вирішила, що онуці буде незручно сидіти спиною до телевізора, і перенесла її на інший бік столу. Там дуло від балконних дверей, тому я повернула тарілку назад і поклала поруч складену вчетверо серветку з маленькою золотою короною.

Міла любила корони. Принаймні ще місяць тому любила.

Я відійшла до дверей і оглянула стіл. Шість дорослих приборів, один дитячий, свічки у вузьких скляних підсвічниках, дві салатниці, таріль із запеченим м’ясом. Картоплю ще не діставала з духовки, щоб не вистигла. Торт стояв на нижній полиці холодильника. На білому кремі кондитерка написала: «Наталі — 50», хоча я просила повне ім’я. Побачила вже вдома й вирішила не телефонувати через таку дрібницю.

Останнім часом я намагалася не телефонувати людям через дрібниці.

На кухню зайшла мама. Вона була у святковій синій сукні, яку я подарувала їй на сімдесятиріччя, і в домашніх капцях.

— Ти чого не взуваєшся?

— А що, вже прийшли?

— Ще ні. Але ж не сідатимеш до столу в капцях.

— Я перевзуюся, коли подзвонять у двері. Ноги болять.

Я хотіла нагадати, що купила їй м’які туфлі саме для таких випадків. Промовчала. Мама провела пальцем по краю найближчої тарілки.

— Ти серветки не ті поклала.

— Чому не ті?

— Ці новорічні.

— На них просто золотий візерунок.

— Корони.

— Міла любить корони.

Мама подивилася на мене так, ніби я навмисно не зрозуміла. Потім сіла на диван і ввімкнула телевізор. Я зменшила звук, щоб почути домофон.

Дарина обіцяла приїхати близько сьомої. Вона завжди казала «близько», а я завжди уточнювала час. Цього разу стрималася. Вранці лише написала, що вечеря о сьомій і картоплю поставлю на стіл о чверть на восьму.

Матвій мав закінчити зміну о шостій. Його ресторан був за двадцять хвилин їзди, але в п’ятницю затори могли тривати довше. Я запропонувала викликати йому таксі. Він відповів, що сам дістанеться.

Сергія я запросила три тижні тому. Не тому, що хотіла бачити колишнього чоловіка на своєму дні народження. Просто він був батьком моїх дітей, а я не збиралася змушувати їх обирати між двома окремими святкуваннями. Сергій сказав, що подумає. Відтоді ми до цього не поверталися.

О сьомій ніхто не прийшов.

Я перевірила телефон. Зв’язок був, звук увімкнений. У сімейному чаті останнім залишалося моє ранкове повідомлення: «Чекаю всіх о 19:00. Не запізнюйтеся, бо гаряче буде гарячим недовго».

Під ним стояли дві позначки про прочитання.

— Дзвони, — сказала мама з дивана.

— Вони в дорозі.

— Звідки знаєш?

— Знаю.

Я пішла на кухню й дістала з шафи лопатку для картоплі. Поклала біля плити, хоча вона знадобилася б не раніше, ніж за десять хвилин.

О сьомій п’ять написала Дарині: «Ви далеко?»

Повідомлення одразу стало прочитаним. Відповіді не було.

— Може, Міла вередує, — сказала я, повернувшись до кімнати.

Мама дивилася телевізор.

— Може.

— Дитину одягнути — не п’ять хвилин.

— Ти свою одягала швидко.

— Бо готувала речі заздалегідь.

— Отож.

Я знову збільшила звук телевізора. Тепер тиша між нами не так дратувала.

О сьомій десять зателефонувала Дарині. Вона відхилила виклик. За кілька секунд надіслала: «Мамо, прочитай наше повідомлення. Будь ласка, не телефонуй одразу».

Я не зрозуміла, про яке повідомлення йдеться. Перевірила чат, потім окреме листування. Нового нічого не було.

— Що там? — запитала мама.

— Зараз.

На електронній пошті теж не було листа. Я вже збиралася телефонувати Матвієві, коли у сімейному чаті з’явився довгий текст.

Спершу побачила тільки перше речення.

«Мамо, ми любимо тебе, але сьогодні не приїдемо».

У грудях стало порожньо, ніби я пропустила сходинку. Я сіла на край крісла й відкрила повідомлення повністю.

«Мамо, ми любимо тебе, але сьогодні не приїдемо. Ми з Матвієм давно намагаємося поговорити з тобою про речі, які нас ранять. Під час кожної такої розмови ти пояснюєш, що хотіла як краще, нагадуєш, скільки для нас зробила, або починаєш звинувачувати інших. Після цього ми обоє почуваємося винними й нічого не змінюється.

Ми не хочемо сваритися у твій день народження й не хочемо знову вдавати, що все гаразд. Тому просимо найближчі три місяці нам не телефонувати, не приїжджати без запрошення й не передавати нічого через Мілу, Аліну, Остапа, тата чи інших родичів.

Якщо станеться щось справді термінове, напиши одним повідомленням. Ми відповімо.

Через три місяці запропонуємо зустріч і спробуємо поговорити разом із сімейною психологинею. Розуміємо, що це боляче. Нам теж боляче. Але зараз ми не бачимо іншого способу.

Дарина і Матвій».

Я прочитала до кінця. Потім ще раз, уже повільніше.

— Наталю?

Мама стояла поруч.

— Вони не приїдуть.

— Обоє?

— Обоє.

— Захворіли?

Я заблокувала екран.

— Ні.

У духовці спрацював таймер. Я підвелася, дістала картоплю й поставила форму на дошку. Кілька скибок по краях підгоріли. Можна було зняти верхній шар, перекласти решту в інший посуд, посипати зеленню. Ніхто не помітив би.

— Що сталося? — не відступала мама.

— Нічого. Вирішили мене покарати.

— За що?

— Не знаю.

Це була неправда. У повідомленні вони написали за що. Просто жодна з названих причин не пояснювала, як двоє дітей могли домовитися не прийти на п’ятдесятиріччя матері.

Я набрала Матвія.

Він не відповів.

Набрала ще раз. Виклик одразу перейшов на автовідповідач. Тоді зателефонувала Аліні.

— Вони ж написали не дзвонити, — сказала мама.

— Аліна мені такого не писала.

Гудки тривали довго. На шостому вона відповіла.

— Добрий вечір, — сказала тихо.

— Де Матвій?