Глава 16

Давид

Я не хотів дозволяти робити тест ДНК, але після консультації з лікарем-генетиком все-таки вирішив дати свою згоду. За його словами, збіги справді бувають, але зазвичай люди про це навіть не дізнаються, бо ті, хто має ідентичні родимі плями, не те що не родичі, вони навіть можуть бути різної раси. Але в такий збіг із Настею та Нікою мені вірилося насилу.

А вже тепер, коли я бачу, як тремтять пальці Насті, як вона вся ніби підбирається і починає тремтіти, розумію, що зробив усе правильно. Я ж не помилився? І тест позитивний?

Відповіддю мені стає непритомність. Настя, ніби не впоравшись з емоціями, завалюється на бік, якраз мені на руки. Встигаю її підхопити, щоб не впала. Аркуш із результатами випадає з її руки на підлогу. Лікар починає метушитися навколо, підіймає аркуш, кидає його на кушетку і крутиться навколо Насті, щоб привести ту до тями.

Я ж концентруюсь на результатах. Не треба мати медичну освіту, щоб зрозуміти, що там написано. Ніка — дочка Насті. За результатами цього тесту. Той, перший, який виявився негативним, теж не можна скидати з рахунків. Або та клініка щось наплутала, або… чоловічок Насті заплатив комусь, щоб тест виявився з тими результатами, які потрібні йому. Але тоді чому негативний? Набагато логічніше було б зробити позитивний. Дивись, мовляв, люба, наша дочка! Як класно вийшло!

Нерухоме тендітне тіло на руках починає рухатися. Стрепенувшись, Настя намагається підвестися, але лікар тихим голосом просить її лежати. І я трохи натискаю їй на плечі, змушуючи повернути голову на мої коліна. Настя щось відповідає лікареві, киває, запевняє, що з нею все гаразд, а потім переводить погляд із лікаря на мене.

І як я раніше не помітив схожості?

Не в кольорі очей, ні, у Ніки вони були карими, а в Насті — світло-блакитними з бурштиновими вкрапленнями, які особливо добре було видно зараз, у надмірно яскравому освітленні кабінету. Вони схожі іншим. Тим, як дивляться і як відвертаються, сором’язливо ховаючи очі, коли їм ніяково.

— Вибачте, — бурмоче Настя, підводячись і відсуваючись від мене на безпечну відстань.

Я ж уперше ловлю себе на думці, що хотів би повернути жінку назад. Ніколи раніше в мене не виникало такого відчуття. Відчайдушного та сильного. Сконцентрувавшись на аркуші за її спиною, беру той у руки. Сумніву практично не залишається. Ніка — донька Насті. Отже, не моя племінниця і робити мені тут більше нічого. Я можу просто зараз дзвонити помічнику і говорити, що повертаюся, але чомусь відкидаю цю думку.

Потрібно все зрозуміти. До кінця розібратись. Зробити тест ще раз, зрештою. У цьому не було потреби, напевно, але чомусь дуже хотілося затриматися.

— Там… тест може бути хибнопозитивним? — різко запитує Настя в лікаря, який від такого питання приходить у легкий шок.

— Може, чого ж ні? Але з такими результатами, як у вас… — прокашлюється лікар. — Неможливо. Не в нашій клініці.

— У попередній мені також говорили, а там результати тесту зовсім інші.

Обличчя лікаря здивовано витягується. Він хмуриться, а потім пропонує варіант, який, як йому здається, задовольнить усіх:

— Ми можемо безкоштовно провести вам ще один аналіз, але запевняю вас, що його результат не зміниться.

— Тепер-то звісно! — якось чи то уїдливо, чи то відчайдушно вимовляє Настя.

Потім, рішуче вставши й стиснувши в руці клаптик паперу з результатом, прямує до виходу.

— Не потрібен повторний тест, — кажу лікареві, прямуючи слідом за нею.

Настю наздоганяю в коридорі, коли вона якраз гальмує біля палати Ніки.

— Хочете їй усе розповісти зараз?

— Ні, — хитає головою і йде далі.

Я — слідом.

— Будете йти за мною?

— А чому ні? Не вважаєте, що нам варто поговорити?

Зупиняється Настя вже на вулиці. Тяжко зітхає, через що її груди здіймаються і я бачу як виступають краї білизни. Намагаюся згадати, коли востаннє я бачився з Лізою. Здається, дохріна давно, інакше як пояснити те, що я хочу зірвати всі ганчірки, які закривають її тіло.

— Я не знаю, про що говорити. Я навіть не знаю, що робити, — відволікає мене від розглядання її цицьок. — Переробляти тест, — хитає головою. — Чи не надто ми напружуємо Ніку?

— Чому переробляти, — фокусую погляд на її обличчі.

— Тому, що я не вірю. Дуже хочу, але не вірю. Якщо цей тест правда, то…

— То Ніка ваша дочка.

— Так, — каже тихо-тихо, ледь чутно.

Так, наче вона раптом втратила голос.

— Ви не хочете цього?

— Що? — дивиться на мене здивовано. — Ні, боже. Звісно, хочу! Я… я мріяла про дочку, марила, а тепер вона, можливо, у тій палаті.

— І чому ж ви тут, а не там із нею?

— Тому що… я не знаю. Важко повірити в те, що це правда? Складно повірити, що всі ці роки моя дочка жила в сім’ї ваших матері та сестри. І що весь цей час вони дбали про неї недостатньо добре, а мій чоловік, він…

Вона замовкає. Бачу, як у її погляді спалахують блискавки. За хвилину шокована та прибита новиною жінка перетворюється на фурію, здатну знищити все на своєму шляху.