Глава 15

— Тобі ж вистачило розуму не робити ще одного тесту ДНК?

Прокручую в голові ці слова раз за разом, зовсім не розуміючи, чому Назар настільки проти повторного тесту? Можна було б сказати, що він просто піклується про мене й не хоче, щоб я страждала, але ці його образливі слова говорять зовсім про інше.

Я кручусь на сусідньому лікарняному ліжку досить довго. Не можу заснути, думаю над його словами та над тим, що сказав Давид після того, як я повернулася.

— Може, він щось приховує?

Повернувшись на інший бік, все-таки засинаю, а вранці підриваюся від того, що в палаті щось із гуркотом падає на підлогу.

— А… де?

Я повертаюся, тому що всю ніч проспала в одній позі, сонно потираю очі, а потім до мене починає доходити те, що сталося. Оглушливий звук — це таця з приладдям, що впала на підлогу, а питання ставить медсестра, яка вказує пальцем на… порожнє ліжко.

— Де дівчинка?

У мене вмить пересихає в роті й страх підкочує до горла. Підірвавшись із ліжка, насамперед несуся в туалет, але Ніки там, очікувано, немає. Не знаю, чому я така впевнена, що не знайду її там. Просто знаю. Її звідси не викрали, вона вийшла сама. Як давно — невідомо.

— Телефонуйте охороні! — вказую медсестрі, яка стоїть застиглою статуєю посеред палати. — І Давиду наберіть, нехай їде.

На жаль, узяти його номер я не здогадалася вчора, тож абсолютно жодного зв’язку з ним не маю. Слідом за медсестрою вибігаю з палати та починаю ходити відділенням. Медсестри намагаються мене зупинити, вказуючи на те, що це взагалі-то заборонено, але я не збираюся їх слухати. Відмахуюсь, як від набридливих мух, і продовжую ходити палатами, раз у раз лякаючи відвідувачів.

Ніки ніде немає. Медсестра, що розбудила мене, каже, охорона не бачила, щоб дівчинка залишала територію, але ж це не означає, що вона цього не робила, правильно? Раптом охоронці заснули, не помітили, може, їх відволікли. Ніка дитина, вона могла прошмигнути непомітно за ворота, а там… там величезне місто й купа небезпек, що підстерігають на кожному кроці.

Від страху я готова зомліти. І тільки коли приїжджає Давид, мене трохи відпускає. Поняття не маю, чому цей чоловік так на мене діє, але варто йому лише з’явитися, як я безвольним мотлохом падаю на диванчик у коридорі й видихаю, поки він дає розпорядження і, здається, зв’язується з поліцією.

Усе, що відбувається навколо, якоїсь миті стає для мене лише гулом і розмитою плямою. Усі мої думки зайняті лише тим, що дівчинка зникла. Її точно не вкрали, я впевнена. Вона б кричала, і я прокинулася б. Адже прокинулася б? Чи ні, з огляду на те, що я довго не могла заснути через тривожні думки?

— Тримайте!

Просто перед моїм обличчям з’являється склянка, а вже за мить мої носові рецептори вловлюють запах ароматної свіжозвареної кави. Це в лікарні тут таку роблять? Чи це персонально для Давида? Але ж він мені її простягає.

Швидко відібравши склянку, бачу таку саму, тільки трохи меншу, і в його руках.

— Вигляд у вас не дуже, — каже без сорому.

— А у вас, як завжди, бездоганний.

На це він нічого не відповідає, лише веде плечима.

— Дивного нічого не помітили?

— Я спала.

— Може, щось чули. Спробуйте згадати. Часто вночі ми начебто нічого не чуємо, але якщо напружитись і згадати, то…

— Точно ні. Я тільки цим і займалася весь час.

— Зрозуміло. Нічого, знайдемо, — каже підбадьорливо.

Його впевненість передається і мені. Я осушую склянку майже одним махом і підводжуся на ноги, щоб продовжити пошуки.

— Сядьте, Настю, у цьому немає сенсу. Ми лише створюємо хаос. Її шукають спеціально навчені цьому люди, не варто метушитися.

Я сідаю назад, але не можу заспокоїтися. Раз у раз прокручую в голові. Може, і справді щось було вночі, що я могла почути крізь сон, але забути? Але як тепер це пригадати?

— Не картайте себе. Персонал недодивився.

— Настя!

Звідкись збоку долинає дитячий голос, і я відразу ж підриваюся з місця, а вже через секунду в мої ноги влітає Ніка.

— Ми знайшли її в іншому відділенні в підсобці, — каже медсестра плутано. — Вона плакала.

— Я… заблукала, — пхикає Ніка. — Не хотіла йти. Вийшла погуляти, але не змогла назад повернутись і запанікувала.

Я розгублено притискаю до себе дівчинку, зовсім не знаючи як реагувати на те, що побігла вона не до рідного дядька, а до незнайомої мене. Радіти, засмучуватися? Напевно, все-таки останнє. Вона мені чужа. Чомусь зараз від цієї думки особливо боляче.

Права була Мілка, я збожеволіла, якщо вирішила тут переночувати й прив’язатися до дівчинки. Де тільки були мої мізки? Я тепер не можу її ненавидіти. Не можу злитися, адже вона — втілення доньки, якої ніколи в мене не буде. Чужа.

Поставивши всю лікарню на вуха, Ніка тепер тулиться до мене в страху, що її каратимуть. І, судячи з виразу обличчя Давида, він збирався якщо не карати, то як мінімум провести виховну бесіду, але я мотаю головою, зупиняючи його. Не можна із цього починати спілкування з племінницею.