Глава 14

— Тато злий, — зауважує очевидні речі Ніка. — І дядько теж злий.

Тато. Дядько.

Закочую очі, не знаючи, що відповідати із цього приводу. Зрозуміло, що Назар — батько Ніки, але вона якось підозріло швидко почала його так називати. Може, просто довго чекала, коли в неї з’явиться той, на кого можна покластися? І чомусь вирішила, що це “тато”.

Адже він навіть не глянув у її бік. Він прийшов за мною.

Від образи за дівчинку всередині все скручує. Хіба можна залишатися таким байдужим бовваном і влаштовувати скандал на очах у персоналу?

— На кого він злиться? На нас? За те, що ми пішли? — Ніка із цікавістю вдивляється в мене. Чекає на відповідь, якої в мене немає.

— Навряд чи на нас.

— Тато часто злиться?

— Чому ти мене питаєш?

— Ти ж… він до тебе пішов, коли кинув мою маму.

У мене від шоку округлюються очі. Я в усі очі дивлюся на дівчинку, не знаючи, звідки в неї така інформація. Не інакше, як бабуся розповіла спересердя. Тільки ось нікого він не кидав. Ані її маму, ані мене. Зіграв на два фронти й вирішив, що про це ніхто і ніколи не дізнається. Але для цього потрібно було краще стежити за дитиною. Може, так я і прожила б у невіданні до самої старості.

Лише одна ця думка жахає. Жити в незнанні й дізнатися, коли ти вже не молодий про те, що все твоє життя — фальш. Я б не хотіла. Краще вже відразу, поки ще життя б’є ключем. Так, боляче, так, важко, але в тридцять легше починати із чистого аркуша, ніж у шістдесят.

— Твій тато не кидав твою маму.

— Але бабуся сказала…

— Вона збрехала.

Дівчинка знічується, опускає голову і з цікавістю розглядає свої руки, а я прислухаюся до шуму в коридорі, який начебто стих. Невже Давидові вдалося вивести Назара з клініки та розмовляти з ним там? В голову спадає несподівана думка, що вони можуть ще й побитися. Пориваюся до вікна, вдивляюся у вечірню напівтемряву, але дуже швидко розумію, що із цієї частини клініки нічого не видно.

Я саме збираюся повернутися до Ніки, як чую крик під вікном. Визираю. Помічаю внизу Назара, який активно розмахує руками. Як дитина, чесне слово. Що за цирк він влаштував?

— Спускайся, Насте! Виходь до мене.

Цієї миті відчиняються навстіж двері й на порозі з’являється Давид. Похмурий, я б навіть сказала сердитий, але в присутності Ніки намагається тримати себе в руках. Підходить до вікна і, м’яко відсунувши мене вбік, зачиняє його наглухо.

— Охорона незабаром з’явиться, виведуть його за межі території.

Хочеться обуритися, але я розумію, що від подальшої моєї ганьби мене врятував саме Давид. Тож замовкаю і дивлюсь через вікно на те, як Назару заламують руки й справді кудись ведуть.

— Він хоч би руку не піднімає?

Здивовано скидаю на Давида погляд. Він серйозно?

— Що? — хмикає. — Склалося враження, що може.

— Воно неправильне.

— Ну і добре.

— І добре? — з обуренням.

— Мені не подобається ця людина. У майбутньому я не підпущу його до Ніки.

— Не підпустите?!

Я хіба що не захлинаюся обуренням. Я, звичайно, вдячна за врегулювання конфлікту, але хто він такий, щоб вирішувати, буде рідний батько бачитися з дочкою чи ні. Дядько? Хоча це й можна довести документально, впевнена, якщо Назар доведе своє батьківство, то відстоїть право виховувати Ніку.

— Маєте щось проти?

— Звичайно!

— А якщо вона і справді ваша? — питає майже пошепки. — Теж просто так залишите це все і вибачите?

Більше нічого не сказавши, він підходить до Ніки, сідає на ліжко і простягає їй якусь іграшку, яку дістає з кишені. Маленька лялечка, одягнена в гарне вбрання. Ніка з усмішкою забирає іграшку й укладає її до себе на подушку.

— Лола спатиме зі мною.

— Ти й ім’я їй уже вибрала? — питає явно здивований Давид.

У нього явно немає досвіду спілкування з маленькими дівчатками, які за частку секунди готові вигадати не тільки ім’я, а й цілу історію. Я не так щоб часто спілкуюся з дітьми, але вже набагато частіше, ніж це робить він. Впевнена, у нього за всі роки його дорослого життя не було такого досвіду, і це виказує його, коли він немов боїться спілкуватися з Нікою. Боїться сказати щось не те чи зробити.

Він ніби… побоюється, що може її налякати, хоча я б не сказала, що він має якусь жахливу зовнішність. Високий, широкоплечий, але цілком симпатичний, хоч і буває нестерпним і ультимативним. Втім, впевнена, що Ніка зможе вити зі свого дядька мотузки, варто їй лише знайти до нього підхід.

— На-а-астя! — чую розпачливий крик на межі зриву голосу за вікном.

Давид підтискає губи, підіймається і підходить до вікна, де я стою.

— Ніяк не вгамується, дивіться. Може, вийдете?

— Мабуть.

— Все-таки не залишитесь? — запитує, примружившись.