Глава 17

— Я, звичайно, знала, що в тебе не всі вдома, але не думала, що настільки, — не скупиться у виразах сестра.

— Мілко! — невдоволено вигукую в слухавку.

— А що Мілка?! Це дитина коханки, а ти там довкола неї ошиваєшся.

— Ну досить.

— Ні, не досить! Хто тобі ще правду скаже? Зізнавайся, Назар тебе там силоміць утримує?

— Ніхто мене не утримує.

— Тоді не розумію. Що ти там забула?

Пояснити сестрі, чому я залишаюся в лікарні з дитиною Назара, дуже складно, не розкриваючи всіх карт. А розповідати їй правду зараз — усе одно, що зізнатися, що я божевільна. Сестра після того, що сталося, і так частенько на мене поглядає із сумнівом. Усе ж таки моє зізнання, що ми вирішили не заводити дітей, сильно її підкосило. Я, що завжди мріяла про дитину, просто не могла таке вирішити, і спочатку Мілка намагалася мені це довести. Казала, що я погано подумала чи взагалі піддалася на вмовляння Назара. А тепер я залишаюся з його донькою від іншої жінки в лікарні. Міла, напевно, уже переглядає номери психіатрів.

— Я потім тобі все розповім, гаразд? Просто повір мені. Я не збожеволіла, так треба. Я мушу тут залишитися.

— Гаразд. Але якщо завтра ти не з’явишся і не розкажеш мені все, присягаюся, я вивідаю, у якій лікарні ти перебуваєш, і заберу тебе звідти силою!

Її слова більше звучать як анекдот, ніж спроба натиснути. Усе ж таки Мілка не вміє злитися, вона навіть голос насилу підвищує на кого б там не було. Я завжди їй кажу, що вона стане чудовою матір’ю, але вона лише відмахується і стверджує, що народжувати в наш час немає від кого. Генофонд зіпсувався! Але це лише до певного часу, я впевнена, що вона зустріне того самого, з яким їй захочеться створити сім’ю.

— Батьки Назара, до речі, також хвилюються. Вони мені вже дзвонили, питали, у чому річ і чи все з вами гаразд.

— Так, мені теж дзвонили, але я не відповіла.

— Ні ти, ні він, тож вони знайшли мене.

— Тобі найкраще вдається їх заспокоювати.

— Підлиза.

— Улюблена сестричка, — вимовляю в слухавку єлейним голосом.

— Ой, усе, бувай, сил немає тебе таку слухати, — впевнена, що сестра зараз усміхається, як робить завжди, коли я починаю її хвалити.

Мілка вимикається, а я повертаюсь до Ніки й зустрічаюся з нею поглядом. Разюча схожість із Назаром не може не впадати у вічі. Я не бачила ту жінку, з якою мій чоловік переспав, і не можу навіть припустити, чи є в Ніки хоч щось від неї, але приблизно так я уявляла нашу з ним дочку. І дуже важко зараз нагадувати собі, що перший тест був негативним, отже, і другий навряд чи покаже інший результат.

— У тебе є сестра? — запитує Ніка.

— Підслуховувати недобре.

— Я просто прокинулася, — знічується дівчинка, і мені враз стає соромно за те, що я її обсмикнула.

— У мене не зовсім звичайна сестра. У нас різні мами й тата, але ми виросли разом.

— Це як? — із цікавістю підтягується на ліжку, щоб сісти.

— У дитячому будинку.

Від поєднання цих двох слів у Ніки на обличчі з’являється неприхований жах. Вона навіть здригається, наче її вдарили, і підтягує коліна до підборіддя.

— Ти знаєш, що це?

— Так, — активно киває. — Бабуся мене туди відвозила, щоб показати, де я житиму, якщо не почну її слухатись.

У мене всередині така буря емоцій здіймається, я ледве стримую обурення, що рветься назовні. Це ж яким стервом треба бути, щоб так вчинити з рідною онучкою. Відвезти до дитячого будинку і сказати, що вона вирушить сюди? У голові не вкладається, як цій жінці таке взагалі спало на думку.

— Насправді там не так погано, як тобі розповідала бабуся, — намагаюся сформувати в Ніки нормальне сприйняття дитячого будинку, хоч сподіваюся, що вона ніколи там не опиниться. Просто жах на її обличчі віддає тремтінням у моєму тілі. Не хочу, щоб вона боялася. — Ми з Мілкою потоваришували, виросли, у нас були добрі вихователі.

— Але не було мами.

— Не було, але ми не впадали у відчай.

— А де твоя мама?

— Її вже немає в живих. Вона була не дуже гарною мамою, тож я не шкодую, що вона пішла.

— І я, — несподівано зізнається Ніка. — Я пам’ятаю маму, але вона мені ніколи не подобалась. Вона мене била і кричала. Казала, що я поріддя.

Насилу стримую себе в руках, аби не притиснути Ніку до себе. Я і так відчуваю, що прив’язуюсь до дівчинки все сильніше й сильніше. А від її слів на душі стає лише важче. Хіба можна так обзивати власну дитину? У мене від розповідей Ніки душа болить, а її рідна мати та бабуся сміли з неї знущатися. Ну хоч Давид начебто нормальний, хоч часу на виховання дівчинки та й умінь у нього немає. Спихне її на нянь і вчителів, і все. Навіть не уявляю, яке майбутнє на неї чекає в цьому випадку.

— Тепер у тебе є дядько, і він здається непоганою людиною. Як тобі здається?

Ніка знизує плечима й сумно дивиться у вікно. Раніше мені не доводилося бачити дітей, у погляді яких читався б аж ніяк не позитивний досвід прожитих років. Але це напевно тому, що дітей, яких би називали поріддям, я не знаю. Тож цей її погляд прибиває мене до місця намертво.