Глава 12

Давид

— Давиде Олександровичу, ви впевнені, що хочете тут затриматися? — запитує мій помічник у слухавку. — Річ у тому, що ваші партнери подумують скасувати заплановану угоду.

— І що? — байдуже хмикаю в телефон.

— Ви ж пам’ятаєте, чим це вам загрожує?

— Втратою контракту на кілька мільйонів, пам’ятаю. Хочуть — хай розривають та шукають іншого постачальника. Не бачу проблеми.

З того боку повисає напружена тиша, яка зараз мене ні краплі не зачіпає. Уся річ у тому, що я перебуваю біля стін колись рідної оселі. За час, що я був відсутній, практично нічого не змінилося. Хіба що фасадна фарба облупилася ще більше, де-не-де вікна з дерев’яними рамами змінилися на пластикові.

Треба ж, у когось у цьому богом забутому місці з’явилися гроші?

— Давиде Олександровичу?

— Пошли їх у дупу, Артуре? — вимовляю, вимикаючись.

Уявляю, з яким виразом обличчя мій помічник зараз дивиться на екран телефона. Я ніколи так не спілкувався з партнерами. І ніколи не ставив роботу на друге місце. Вона була моїм домом. Моєю ночівлею, хобі, розвагою та місцем, де я можу повноцінно видихнути. Робота була для мене всім. Рівно доти, доки я не дізнався, що в мене є племінниця.

Взагалі спочатку я планував забити. Залишити матір із сестрою розбиратися самостійно, але чомусь вирішив, що не зможу. Згадав, у яких умовах ріс, що бачив, бувши маленькою дитиною, і не зміг відвернутися від рідної племінниці. А вже коли приїхав і побачив, у якому стані дівчинка, то і зовсім забув про те, що на вечір у мене куплені квитки. Я планував поїхати. Одразу, як познайомлюсь із дівчинкою. Думав забрати її до себе й зіпхнути на няню, але раптом зрозумів, що так просто це зробити не вийде й у будь-якому разі мені доведеться затриматися на кілька днів.

І тепер я тут. У місці, в яке я сподівався ніколи не повернутися.

Звук стукоту в скло з боку сидіння водія змушує мене повернути голову й подивитися на ту, через кого я тут. Мати ретельно вдивляється в тоноване скло, примружується, ніби так зможе щось розгледіти. Я знаю, що вона не може мене побачити, але все одно не по собі від її погляду. Гидко навіть дивитися на те, на що вона перетворилася. Втім, хіба раніше вона мала кращий вигляд? Темні мішки під очима, одутле обличчя та обірваний одяг. За ті п’ятнадцять років, що ми не бачилися, вона ні краплі не змінилася. Хіба що схудла і виглядати стала ще гірше.

— Вилазь! — наполегливо стукає по склу й починає смикати заблоковані двері. — Я знаю, що це ти. Вилазь і покажись. Стільки років тебе, ірода, не бачила.

Стиснувши зуби, знімаю блокування і грубо штовхаю дверцята, змушуючи матір відійти.

Уважно спостерігаю за тим, як вона шоковано розплющує очі й витріщається на мене. Ніколи не уявляв нашу зустріч, але шок, що змінюється захопленням і ніби зневірою, мені до душі. Не так ти собі уявляла сина-задрота, так, мамо? Вголос же кажу зовсім інше:

— Доброго дня.

Сухе вітання, та й годі! На жовч немає бажання, вправлятися в дотепності теж не доречно. Я не радий її бачити. Дивовижно, але після того життя, яке в мене було, я ні краплі на неї не злий. Розчарований, але злості немає. Думав, якщо зустрінемося в дорослому житті, не зможу подолати гнів і придушу її власноруч, але зараз усередині порожньо. Підліткові гормони минули, образа притупилась, а розчарування зійшло нанівець. Тепер у душі абсолютний штиль, але, судячи з виразу її обличчя, тільки в мене.

— І справді ти! — не стримуючи емоцій, вимовляє вона.

— Ти просила приїхати, я приїхав. Навіщо обривати мені телефон дзвінками?

— Куди ти забрав Ніку? — задирає голову.

— У краще життя. Ще питання?

— Ти зобов’язаний повернути дівчинку.

— Повернути? І кому ж? Тобі чи її недолугій матусі? Де вона, до речі? Судячи з номера, який мені надзвонював, десь за кордоном?

— Так, Люда на заробітках.

Окидаю матір скептичним поглядом.

— Дочку, я так розумію, не вона утримує?

Мати важко зітхає. Пам’ятається, свого часу доньку вона вигороджувала, як могла. Навіть якщо Люда була абсолютно не права, мати шукала будь-який привід, аби це спростувати. Цікаво, зараз теж захищатиме і виставлятиме святою?

— Люда з донькою не спілкується, — каже надто різко. — Вона молоденькою зовсім її народила й не змогла впоратися з такою відповідальністю.

— А ти, отже, змогла? Своїх дітей угробила й на онуків перейшла?

— Прямо таки угробила? — вимовляє з обуренням у голосі. — Ти он який вимахав.

— Твоїми заслугами, гадаю? — питаю не без іронії.

— А чиїми ж? Ось ростила б тебе, здуваючи порошинки, де б ти був? Може, і жив би в цій будці, а так…

— А так ти все зробила, аби я не загнив тут?

Вражений її здатністю викручуватися.

— А що, хочеш сказати, не спрацювало?

— Спрацювало, але в цьому немає твоєї заслуги.

— То що з Нікою? Ти привезеш її мені? — ігнорує випад у свій бік.