Глава 15

Від такого прямого питання я спочатку сторопіла, а потім замовкла, не знаючи, що сказати. А і справді? Як відповісти? Не можу, бо дуже сильно кохаю твого тата? Навряд чи дитина здатна це зрозуміти. Навіть якщо я скажу, що її татові сподобалась її мама, а я тепер не можу цього стерпіти, вона теж не зрозуміє. Можливо, якщо провести аналогію…

— А ось ми зараз здамо аналізи й з’ясуємо це, — цілком серйозно каже Давид.

Здається, він починає долучатися до гри з виховання і розмовляє з дитиною її мовою.

— Правда? — Ніка з надією підіймає голову й дивиться спочатку на свого дядька, а потім на мене.

— Правда, — підтверджую, а сама кидаю в бік Давида запитальний погляд.

— Я вже домовився про аналіз, — спокійним, монотонним навіть голосом вимовляє Давид. — Усі заберуть одразу. І у вас потім.

Швидко. Навіть дуже. Втім, чи не це мені треба? Відстрілятися, здавши аналізи, та дочекатися чергового негативного результату. Чомусь тепер своя впертість сприймається інакше. Кому та що я хочу довести? Назару? Собі? Виправдати чоловіка точно не вийде. Він зрадив. Крапка.

Таке не виправдовується та не пробачається. Принаймні мені завжди так здавалося. Жінок, які запросто пробачали зраду чоловіка, я раніше називала недалекими. Іноді дурепами та ідіотками. Найбільш, загалом, непривабливими епітетами. А тепер ось…

Зіткнувшись віч-на-віч із проблемою, сиджу й думаю, як вчинити. Адже якби хтось запитав у мене поради, я б негайно сказала кидати й навіть у його бік не дивитися. Але одна річ, роздавати поради, та інша — стикатися із цим самостійно. Я й у страшному сні не могла уявити, що колись опинюся на місці жінки, яку зрадили. І хоч після важкого періоду я була впевнена, що в Назара були коханки, я воліла б і далі жити в незнанні, а не дивитися на його шестирічну дочку.

— Ходімо, якщо ви готові, — до коридору виходить медбрат і запрошує нас до кабінету.

Ніка, на мій подив, підводиться першою і бере мене за руку.

— Вже не боїшся?

— Він сказав, треба здати аналізи, щоб зрозуміти, можеш ти бути моєю мамою чи ні, — тицяє пальцем у бік Давида.

— Так, правильно.

— Я завжди хотіла маму, — зізнається. — З бабусею було непогано, але у всіх були мами.

Я не знаю, що на таке відповідати, тож мовчу. За медсестрою, яка бере в нас аналізи, повторюю заспокійливу мантру для Ніки, а потім проходжу аналіз сама. Вдруге за добу. Намагаюся не дивитись у бік медсестри, що набирає кров і клеїть ім’я на пробірку. Впевнена, вона навіть не підозрює, на який саме аналіз бере в мене кров. Це знає лише той, хто оформляв ці аналізи. Втім… на пробірці хіба не написано? Там, здається, не тільки ім’я моє та прізвище.

— Ну ось і все, — добродушно каже медсестра. — Закінчили.

Ні краплі засудження та нерозуміння в погляді. Повна зосередженість та професіоналізм. Захотілося якось віддячити жінці, але я майже відразу згадую, що ми не у звичайній державній лікарні, куди я ходила до зустрічі з чоловіком, а в дорогій клініці, де пацієнтові приділяється вся увага. Впевнена, персонал тут не візьме жодної копійки.

Взявши за руку Ніку, веду її в коридор, звідки нас одразу ж супроводжують до плати.

— Деякі аналізи будуть готові за кілька годин, але повну картину ми знатимемо лише надвечір, — повідомляє лікар, дивлячись при цьому чомусь на мене.

— Добре, — киваю, допомагаючи Нікі роздягнутися і залізти в ліжко. — Як почуваєшся?

Лікаря забирає Давид для розмови без жіночих вух та очей.

— Нормально. Я тут, тому що впала?

— Так.

— Але ж там у мене вже взяли аналізи. І сказали, чим я хворію, — упирається.

Їй явно не подобається те, що вона має тут залишитися. Можливо, тільки до вечора, але може, і на кілька днів, про що я намагаюся не казати, щоб не лякати її заздалегідь.

— Я тут надовго? — ніби відчувши моє небажання ділитися саме цим, питає Ніка.

— Сподіватимемося, що до вечора.

— А якщо ні? Я буду тут одна? — запитує не без жаху в голосі. — Я просто… ніколи не ночувала вдома сама. Я… боюсь темряви.

— Давай зробимо так… якщо тобі доведеться тут залишитися на ніч, то я зостануся з тобою.

— А якщо ні, то ти залишиш мене з дядьком?

— Він зовсім тобі не подобається?

— Я просто його не знаю.

— От і будемо знайомитись, — каже Давид, почувши нашу розмову.

Він підходить до ліжка, сідає в невелике крісло і, перш ніж звернутися до Ніки, дивиться на мене. Недовго, але ніби вивчаючи й… зі співчуттям?

Не визначивши до ладу значення цього погляду, зосереджуюсь на знайомстві Давида та Ніки. Він розповідає їй про себе. Небагато, але не так сухо, як розмовляє зі мною або з персоналом. Десь навіть намагається жартувати, щоб розвеселити дівчинку. Ніка заливисто сміється, коли дізнається, що в дядька вдома є собака, яка вічно силкується поплавати в особистому басейні. Ніку більше вражає тварина, ніж те, що вона матиме можливість поплавати.