Глава 14

— Ти, що? — перехопивши мене на виході, перепитує Назар.

— Їду з ними.

— Куди це ти їдеш? — підозріло коситься в бік Давида, який рішуче виносить Ніку на руках.

— До іншої клініки. Там ми проведемо тест ДНК.

Намагаюся обійти Назара, але він несподівано хапає мене за руку.

— Ти не вважаєш, що це перебір?

— Що саме?

— Новий тест, поїздка з якимось стороннім мужиком і моєю донькою.

— А ти не вважаєш перебором хапати свою дружину за руки після того, як завів дочку від коханки?

Відпускає. Нервує. Іде за мною, коли я крокую до виходу. Давид сказав, що не буде довго чекати й на пояснення із чоловіком у мене є рівно дві хвилини. На його думку, цього має бути достатньо. Втім, зважаючи на те, що Назар і слухати мене не хоче, двох хвилин виявилося ще й багато.

— Настю, Ніка не твоя дочка. Вгамуйся, — різко й навіть грубо вимовляє Назар.

Знов намагається завадити мені дійти до машини. Цього разу перегороджує шлях і випереджає спроби його обійти.

— Ти серйозно?

— Вона моя дочка. Моя і Марини. Вона не твоя, Настю.

— Я маю в цьому переконатися.

— І коли ти переконаєшся в цьому? — летить мені в спину. — За десять, двадцять тестів? Може, варто було б попрацювати над тим, щоб завести власну дитину, а не…

Осікається, різко замовкає, збагнувши, що бовкнув зайвого. Тільки от його слова вже влетіли в мене на всій швидкості гострими кінцями ножиць. Зупинившись на мить, відчуваю різкий біль у грудях. Я чекала таких слів від будь-кого. Знайомих, друзів і навіть родичів, які не бажають зрозуміти, чому раптом цілком здорова жінка відмовляється намагатися народжувати дітей після невдалої вагітності, але чути ці слова від чоловіка, який пережив зі мною все це, нестерпно боляче.

Настільки, що я більше нічого не чую. Рішуче йду до машини Давида, відчиняю дверцята й сідаю поруч із Нікою, що бовтає ніжкою в дитячому кріслі на задньому сидінні авто. І ще шалено вдячна Давидові, який блокує двері, варто мені їх зачинити. Тож удар по склу долонею Назара хоч і відбивається на моєму моральному стані, фізично я відчути не можу.

— Неприємна вийшла розмова? — Давид дивиться крізь дзеркало заднього виду.

Буквально розкладає мене на атоми своїм пронизливим, цікавим поглядом.

— Скоріше, несподівана.

— Люди розкриваються в екстремальних ситуаціях, знали?

— Про що ви?

— Про те, що часом не знаєш, хто людина поряд із тобою, поки не опинишся з ним у човні, що тоне.

— Ви нічого не знаєте про нас із чоловіком, — відповідаю, задерши голову. — Ми опинялися і не в таких колотнечах.

Взагалі, влаштовувати суперечку перед Нікою я не хочу, а тому відвертаюся до вікна, даючи зрозуміти, що не налаштована на розмову. На щастя, Давид мене розуміє. Замовкає і решту шляху ми пересуваємось у повній тиші. Ніка засинає, втомлена та виснажена. Її насилу відпустили, але все ж таки після того, як Давид комусь зателефонував, лікар Ніки сказав, що він може її забрати. А на нас із Назаром ця жінка навіть не подивилася, наче ми були порожнім місцем.

У нову лікарню, яка виявляється на порядок солідніша за ту, у якій були ми, приїжджаємо через двадцять хвилин через обідні затори міста. Так само підхопивши дівчинку на руки, Давид увірвався до приймального, а потім і до кабінету лікаря, куди нас перенаправили. Я ж залишаюся стояти за дверима, не знаючи, у ролі кого представлятися персоналу. Я взагалі мало розумію, як буду тут пояснювати, навіщо потрібен тест ДНК. Жінці та дитині. Не забула ж я справді, що народжувала.

Може, і правий Назар? Я хочу дитину. Дуже хочу. Як би не заштовхувала ці думки глибше, а вони постійно повертаються, кружляють, нервують і без того розхитаний емоційний стан. Ми із чоловіком відмовилися від спроб, але не було і дня, щоб я не думала, що ми, можливо, робимо помилку. Як не було і дня, коли б я не думала про те, що не зможу пройти через усе знову.

Варто Давидові з’явитися в коридорі, як я підриваюсь на ноги. Поки слабко розумію, у якій ролі він узяв мене із собою, але після того, як Ніка тікає від нього й тулиться до мене, починаю розуміти. Незважаючи на те, що вона ніби як дозволила Давиду взяти себе на руки, довіряти йому не стала. І всюди виглядала мене.

— Вибачте, але доведеться вам походити з нами, — каже Давид, шумно втягуючи повітря.

— Ну, ти чого? — чіпаю Ніку за плече. — Чого злякалася?

— Огляду, — замість неї відповідає Давид.

— І аналізів.

— Але ж у тебе вже брали аналізи.

— Ага. Але я дуже боюся, — зізнається. — Перед татом хоробрилася, щоб він мене не повернув назад, а тепер… я ж йому не потрібна, так?

Вона питає це з таким розчаруванням, що в мене стискається серце, а ще дуже хочеться повернутися до лікарні, де залишився Назар, і добряче йому врізати. Весь цей час дівчинка намагалася вразити його, трималася щосили, а він… навіть не звернув на неї уваги, коли Давид виносив її з палати. Уся його увага була прикута до мене.