Глава 10

Давид

Здивовано спостерігаю за тим, як Ніка повертається до жінки спиною і терпляче чекає, поки та роздивиться її родимку на попереку. Я теж придивляюся. Начебто звичайна. Принаймні чогось екстраординарного я не помічаю. Схоже на зірку, так, але щоб через це тягнути дівчинку на тест ДНК?

— Така сама, — приголомшено вимовляє жінка.

— А що це означає? — цікавиться Ніка.

— Це означає, що у вас однакові родимки, — відповідаю, поки жінка не вирішила вдаватися в полеміку й розповісти Нікі про ймовірність свого материнства.

Жінка невдоволено підводиться на ноги та відходить до вікна. Я ж думаю про те, що навіть не знаю, як її звати. Коли я називав своє ім'я, вона не зволила відповісти мені тим самим.

— Свою не покажете? — підходжу ближче до неї.

— Що? — легкий напіврозворот у мій бік.

— Вашу родимку на попереку не покажете?

— Вам?!

Так звучить це її «вам», начебто максимум, що вона може мені показати, це середній палець.

— Я приймаю рішення про аналіз.

— Хочете мені відмовити?

— Раптом ви просто ненормальна й жодної родимки у вас немає?

На ненормального з усіх, кого я сьогодні побачив, схожий лише татусик Ніки. Ось правда, знайшла ж моя сестричка з ким зв’язатися. І ця теж туди ж, хоча варто зауважити, що дурепою вона не виглядає. Звичайна жінка. Хоча… є в ній щось. Особливе. Начебто наліт реального інтелекту в погляді. Не виключено, що це не наліт, а він самий. Тоді мені дуже пощастило, тому що всі жінки, з якими я бачився, виявлялися тупими ідіотками, здатними лише вчасно розтуляти рот. Та й те… із цим теж бувають проблеми.

Вона повертається до мене спиною. Веде плечима, задирає голову вгору, ніби шукаючи десь там підтримки. А потім торкається кофти з боків руками. Тягне її вгору. Не сильно, але цілком достатньо для того, щоб я роздивився родиму пляму. Так одразу й не скажеш, але здається, що вона ідентична тій, що я побачив у Ніки.

— Надивились?

Не дочекавшись мого підтвердження, опускає светр і розвертається до мене обличчям.

— Я не з’їхала з глузду, ясно вам?

— Я цього не казав.

— Але, мабуть, подумали.

— Читати думки вам не вдається, — зауважую, ловлячи себе на думці, що мені справді подобається з нею розмовляти. — Скажете своє ім’я?

Жінка завмирає, дивиться на мене, а потім усміхається, злегка хитаючи головою з боку в бік.

— Настя. Вибачте, я… якось навіть не подумала.

Настя. Жодних тобі Мілена, Валеріана, Домініка. До таких імен я звик за останні роки. І до тем, що навіть близько не стосуються родимок і дітей. Хіба самі дівчата іноді були такого віку, що їх сміливо можна було записувати до дітей. Не за цифрами в паспорті, звичайно. В ескорті, де цих дівчаток доводилося зустрічати, стежили за цим суворо. Тільки повнолітні та освічені. Перше безперечно, до другого я мав багато питань.

Тож Настя до певної міри ковток свіжого повітря. Жінка. Доросла та вродлива, самовпевнена. Ладен посперечатися, вона не сидить удома й не готує борщі. Іноді — можливо. Але вона має улюблену роботу. Сфера діяльності, у якій вона почувається впевнено.

— Що буде з Нікою?

— Якщо ви не виявитесь її мамою? — знижую голос до шепоту, хоча маю сумнів, що захоплена принесеною медсестрою дитячою книжкою Ніка щось чує.

— Так.

— Я заберу її до себе.

— У вас є досвід спілкування з дітьми?

— Нульовий. Але я маю можливості. Найкраща школа, няні, гуртки.

— Дівчинці потрібна родина.

— Ви готові нею стати нею? Матір’ю для дочки коханки?

Бачу, що ні. По гніву, що різко спалахнув у погляді, який Настя, втім, швидко гасить.

— Ваш чоловік не готовий забрати дочку, — зауважую. — І я, вже вибачте, не готовий її йому віддати.

— Але якщо він захоче…

Настя намагається сказати, що забере Ніку. Натисне, мабуть, де треба, долучить знайомих. Зробить усе те, що я терпіти не можу зазвичай. Лізати іншим у мене завжди виходило погано, тому все, що я зараз маю, довелося досягати потом і кров’ю. Проте тепер хтось нескінченно лиже, а я наказую. І мені вистачає влади зробити так, щоб мій наказ виконували.

Тож ні… забрати в мене Ніку ні в кого не вийде. Навіть у її рідної матері, яку я планую позбавити материнських прав. Колись давно я сказав матері, що такі, як вона, не мали плодитися. І такі, як моя сестра, теж. Ми не підтримували зв’язок ніколи. Я знав занадто мало, але те, що бачу зараз, підтверджує мої припущення. Яка мати залишить дитину з такою тварюкою, як наша мати? Відповідь очевидна.

— Ваш чоловік, Анастасіє, нічого не зможе вдіяти. У свідоцтві його імені немає, моя сестра, якщо знадобиться, скаже те, що я їй накажу.

— Ви такі впевнені в цьому?

— А ви? Уже не такі впевнені у своєму чоловікові?