Глава 12

— Що, злякалася великого грізного дядька? — запитую в Ніки максимально спокійним тоном.

Дівчинка знехотя киває і поглядає в бік чоловіка боязко. Її можна зрозуміти. Вона його не знає, не бачила ніколи в житті. А він, м’яко скажімо, не вселяє довіри з першого погляду. А маленьких дітей так і зовсім може увігнати в шок. Зростом і поглядом щонайменше. А ще тон у нього такий… у мене від нього холодний піт стікає спиною й чомусь хочеться так само, як і Нікі, забитися в куток.

Адже він навіть імені свого не назвав, але за двері нас із Назаром виставив, вирішивши, що має на це повне право.

— А він точно мій дядько? — запитує Ніка тихо-тихо.

— Я обов’язково це з’ясую, — обіцяю їй і простягаю руку, щоб відліпити дівчинку від стіни.

Навіть у такій класній лікарні стіни, напевно, холодні, а їй тепер до виснаження не вистачає ще й захворіти. Вона вкладає свою тоненьку долоню в мою і повільно перебирається на ліжко. Допомагаю їй. Прилаштовую подушку за її спиною, загортаю в ковдру.

— Ти їла?

Уперто мотає головою. Бачу я, що не їла, по недоторканій тарілці з кашею.

Я жену від себе думки про те, що ДНК-тест показав негативний результат. Тому що на його підставі я зараз маю ненавидіти цю маленьку дівчинку всіма фібрами душі. Але чомусь ненависті немає. А ось бажання про неї подбати є.

— Не подобається каша?

— Угу.

— Попросити щось інше?

— А можна? — її оченята оживають, погляд спалахує надією.

— Я дізнаюся.

— Ви куди? — чую несподіване запитання від чоловіка.

Поки ми з Нікою розмовляли, він, виявляється, підійшов ближче. І судячи з того, як він загороджує мені вихід, відпускати з палати він мене не збирається.

— Дізнаюсь у медсестер, чи є щось інше на сніданок. Постарайтеся не загнати дитину в куток знову.

Його погляд темніє, щелепи напружуються. Чекаю, що пошле мене куди подалі, але він несподівано відходить, дозволяючи мені вийти.

У коридорі зіштовхуюся з Назаром, який нервово ходить туди-сюди.

— Ти все? — одразу ж іде до мене.

— Ні, не все.

— Не подивилася родимку?!

— Ні.

— Ми йдемо? — запитує з такою надією, що я вимушено зупиняюся.

— Ти можеш іти. Я тебе не затримую.

— А ти?

— А в мене є справи.

Мовчить. Знаходжу вільну медсестру. Запитую про сніданок. Виявляється, є ще сирники та панкейки. Прошу й те, і те, а тому доводиться доплатити за додаткову порцію. Проводжу оплату зі своєї картки, буквально відчуваючи, як Назар дихає мені в потилицю і зараз це чомусь страшенно дратує. Хіба я роблю щось протизаконне? Чому я не можу сплатити дитині сніданок, не почуваючись так, ніби вчиняю злочин. Адже саме так поводиться Назар. Але ж це він, між іншим, має зараз дбати про те, щоб його дочка була нагодована. Але йому, здається, і зовсім начхати. Значно більше його турбує, коли ж ми звідси підемо.

— Настю… — хапає мене за руку. — Чого ти знову туди йдеш?

— Відпусти, — опускаю погляд на його пальці, що міцно обхопили моє зап’ястя.

— Якісь проблеми? — двері в палату відчиняються і на порозі з’являється той самий дядько Ніки.

Назар мене відпускає, і я, користуючись моментом, протискуюсь між дверима й чоловіком, що загороджує прохід. Чомусь розслабляюся, лише коли чую, як двері до палати зачиняються.

— Скоро принесуть сирники та панкейки, — говорю Нікі з усмішкою. — Чого б тобі більше хотілося?

— Що таке панкейки? — питає з усією серйозністю.

Після цього питання я, яка хотіла роздивитися її родиму пляму, геть-зовсім про це забуваю. Не розумію, як так сталося, що дитина не знає про існування панкейків, коли батько переказував її матері вісімдесят тисяч?

І дядько цей ще. Обертаюся, щоб висловитись йому, але в палаті несподівано нікого не виявляється. Награвся в родича? Погано, якщо так. Ніка почуватиметься покинутою. Матір’ю, бабусею, батьком та дядьком. А я їй… чужа тітка, з якою вона йде на контакт, бо інших жінок тут немає, а вона, судячи з усього, звикла перебувати в дівчачій компанії. Або просто боїться незнайомого величезного дядька.

— Ось ваш сніданок, — до палати входить усміхнена медсестра.

Передає переносну тацю мені, і я вже розміщую її перед Нікою. Встановлюю ніжками по обидва боки від дівчинки.

— Ось це панкейки, — вказую на гарно оформлену страву з ягодами та медом.

— Буду це, — заявляє і береться їсти.

Наминає з апетитом, але все так і не з’їдає. Роблю висновок, що їсть у принципі мало, отже, потрібно гармонійніше підбирати продукти, щоб всього вистачало. І вітаміни, мабуть, потрібні.

Вхідні двері знову стукають. Мені й повертатися не треба, щоб зрозуміти, що це не Назар.

— Я Давид, — несподівано повідомляє чоловік. — Подумав, настав час познайомитись.