Глава 11

Давид

— З цього приводу нам теж треба поговорити, — жінка діловито скидає підборіддя. — Є підозра, що дівчинка — не дочка вашої сестри, а моя.

— Що? — перепитую, коли не бачу на її обличчі хоч чогось, що натякало б на жарт.

Я сюди прилетів, скасувавши всі призначені переговори. Зірвався, коли мати вчора зателефонувала й зізналася, що в сестри є донька і вона у вкрай поганому стані. Як і мати, судячи з голосу, яким вона говорила. З’ясувати, де саме дівчинка, з моїми зв’язками було нескладно. Вже вранці я був у лікарні, дізнався про тест ДНК і ось зараз стою перед татусем, якому хочеться добряче заїхати по пиці, і перед його дружиною, яка заявляє цілковиту нісенітницю.

— Річ у тому, що в Ніки на лівому боці попереку є родима пляма. Така сама, як у мене, і це…

— Так, стоп, — перебиваю подальшу тираду жінки.

Що вона скаже далі, приблизно уявляю, а тому вигрібаю в коридор, щоб не шокувати й так до смерті перелякану дитину.

— Що ви собі дозволяєте?! — висуває мені жінка.

Треба віддати їй належне. Вона значно сміливіша за свого чоловіка, який стоїть, засунувши язика в дупу.

— Навіть слухати не хочу, — обрубую в корені. — Так розумію, тест робив не татусик, а ви?

— Я, — знову в неї з’являється цей зухвалий блиск у погляді.

— І що він показав?

Хмуриться і шумно видихає:

— Негативний, але це нічого не змінює. Я планую зробити ще один тест, але для початку перевірити родимку Ніки. Потрібно переконатися, що вона така сама, як і моя.

— А що ж ти мовчиш? — звертаюся до ймовірного батька Ніки. — Води в рота набрав. Власна думка в тебе є?

Уся ця ситуація, чесно кажучи, неабияк напружує. Ще вчора вдень я спокійнісінько вів переговори й планував укладання угоди, а вже сьогодні стою посеред лікарні й доводжу двом неадекватикам, що вони охрініли.

— Я поки що не розумію, на яких таких підставах ви тут розкомандувалися, — видає типу зухвало.

Смішно це з моєї дзвіниці виглядає. Особливо, коли дивлюся на нього зверху вниз. Татусик, якого обрала моя недолуга сестра для дочки, так собі виглядає. Ні, бабам, звісно, однозначно подобається, он одна навіть заміж вийшла, але чи то його шокувала моя поява, чи то що, але він якийсь немов дерев’яний. Навіть у дружині його — і то більше емоцій. Ти дивися, тест вона робити зібралася. В іншій клініці. А дозвіл на це хтось дати зібрався, чи що?

— Як я вже казав, я рідний дядько Ніки й це документально легко підтвердити, а от твоє батьківство документально підтвердити неможливо. Наскільки я знаю, її ти не визнав.

— Ти не визнав дочку? — у шоку дивиться на нього його ж дружина.

Поки вони починають сперечатися, повертаюся в палату до дівчинки. Мені дуже шкода, що все так вийшло й мені довелося дізнатися про її існування лише зараз. Спілкування з матір’ю та сестрою я припинив давно, понад десять років тому. Що одна, що друга, дуже вже варті одна одної, але коли мати вчора подзвонила, не відповісти не міг. Усе ж таки треба віддати їй належне. Через дрібниці вона ніколи не дзвонила. Якби дзвонила, я б учора навряд чи відповів і дізнався про племінницю.

Щойно заходжу в палату, дівчинка дивиться на мене таким же зацькованим і зляканим поглядом, як і коли я повідомив їй, що заберу її звідси й що я її дядько. Вона мені явно вірити не поспішала, що напевно й дуже добре, але в ситуації, що склалася, завдавало проблем, тому що це означало, що доведеться дзвонити матері й просити її приїхати. Можливо, Ніка довіриться бабусі. Жила ж вона якось із нею весь цей час. Це ще один привід для злості, але я не дозволяю собі нервувати в присутності дитині.

Намагаюся усміхатися і бути доброзичливим, але з моєю пикою розумію, що напевно справляю зворотне враження. Аж надто давно я не шкірився так комусь.

— Я подзвоню твоїй бабусі й попрошу її приїхати, гаразд? — здаюся, коли ні на які мої вмовляння Ніка не реагує.

А от за згадки про бабусю, активно киває. Зважаючи на все, тата вона теж не знає, але воно й не дивно. Він її не визнав, не допомагав, наскільки я зрозумів.

Дістаю телефон, щоб набрати матір, але цієї миті до палати входить та сама дружина недолугого татуся. Рішуче так заходить, як на бій. Кидаю мигцем погляд на Ніку. Побачивши жінку, вона трохи розслабляється і навіть злегка відсувається від стіни. Може, чоловіків лише боїться? Несподіваний здогад змушує зчепити щелепи. Може, її бив хтось зі співмешканців матері чи бабусі? Якщо так, то я не знаю, що з ними зроблю.

— Вибачте, — тихо каже жінка. — Я розумію, що ви маєте право не дозволяти мені, але я хотіла б переконатися, що родима пляма така, якою я її вчора побачила. Розумієте, для мене це дуже важливо. Ніка, вона… народилася тоді ж, коли й моя дочка, і я не вірю в такі збіги, — вона шепоче, мабуть, щоб її слова почув лише я.

Я мало що тямлю в цих справах, але однакові родимі плями напевно не ознака генетичної спорідненості? Принаймні не розумію, із чого ця жінка взагалі взяла, що дитина може бути її? На божевільну не схожа. Хіба що зовсім трішечки й тільки в моменти, коли дивиться на Ніку. Їй наче… боляче дивитися на дівчинку. А так жінка цілком вродлива, на мій смак. Якби ми познайомилися за інших обставин, я б точно звернув на неї увагу.