Глава 10

— Не варто було робити цей тест, — із жалем у голосі каже Назар. — Ніка не могла бути твоєю дочкою.

Розвернувшись, не без роздратування дивлюся на чоловіка. Він дійсно виглядає дуже погано і мене це дивує. На нього так подіяло те, що я про все дізналася? Чи те, що трапилося з дочкою, якою він ніколи раніше не цікавився?

— Я маю побачити родимку.

— Це ще навіщо? — запитує з побоюванням.

Обережно зі мною, боячись будь-якого вибуху. Я занадто добре знаю Назара, щоб не розуміти, що зараз він розмовляє зі мною не так, як завжди. У будь-якій іншій ситуації, якби він відчував, що я не права, він наполягав би на своєму й заборонив мені йти в палату до його дочки, а тепер лише слухняно крокує слідом і намагається мене відговорити.

— Настя, — торкається мого плеча, зупиняючи. — Навіщо знову йти туди?

— Я маю побачити родимку. Я маю зрозуміти, що помилилася і вона інша. Схожа на мою, але не ідентична.                                                

— А якщо вона така сама? — уточнює.

— Зробимо ще один тест. Я не вірю, що у двох незнайомих людей можуть бути ідентичні родимки на одних і тих самих місцях.

Назар нічого не відповідає. Лише підтискає губи й невдоволено хмуриться. Він робить так завжди, коли не згоден, але зазвичай ще й додає щось, щоб переконати мене у своїй правоті. Та зараз він цього чомусь не робить. Крокує за мною по п’ятах.

Щоб дістатися до палати Ніки, нам доводиться спуститися на кілька поверхів нижче й дійти до дверей із потрібними цифрами. Куди йти, я дізналася в дівчат на рецепції. Дивно, що вони навіть не спитали, хто ми такі й чому хочемо потрапити до дівчинки. Прохідний двір у них тут чи що?

Уже в палаті виявляється, що так і є. Інакше як пояснити присутність тут абсолютно стороннього чоловіка, який намагається заспокоїти Ніку, яка забилася в куток ліжка.

— Що тут відбувається? — першою приходжу до тями й ставлю питання чоловіку, що стоїть до нас спиною.                                                

Він розвертається. Маже по мені незадоволеним поглядом, а побачивши Назара, посміхається.

— Хочу запитати те саме, — зосереджується на мені. — Чому дівчинці проводять тест ДНК без дозволу?

— А ви хто? — цікавиться Назар, роблячи крок уперед.

— Я? — чоловік хмикає, хитнувши головою, і впивається поглядом у Назара. — Я — дядько Ніки.

— А я батько!                                                

Мені хочеться закрити вуха й не чути цього впевненого й гнітючого тону. Я батько. Господи.

— Батько.                                                

Те, з якою зневагою чоловік вимовляє це «батько», змушує мене підвести голову й подивитися на нього уважніше. Вродливих чоловіків я бачила й раніше. Усе ж таки, бути власницею елітного ресторану в центрі міста, означало стикатися з ними чи не щодня. Адже час від часу відбувалися випадки, коли була потрібна моя присутність. Так уже склалося, що владним і багатим подавай не менеджера, не управителя, а власника. І не має жодного значення, що за підсумком, побачивши жінку, вони все ж таки воліли вести розмову з управителем. Так-так, багаті та владні найчастіше ще й сексисти, яких пошукати.                                                

У чоловіка навпроти краса особлива. Хижа й небезпечна. Втім, і до таких чоловіків доля змусила звикнути, хоч і стало на мить холодно. Здається, моя увага не залишається непоміченою. Повернувши голову, незнайомець впивається в мене поглядом. Зводить чорні врозліт брови до перенісся, примружує темно-карі очі й підтискає губи в тонку смужку. Не подобається моя увага? Мені теж, хоч я і витримую його погляд.

— А ви? Хто? — цікавиться із викликом.

— Моя дружина, — відповідає Назар замість мене.

— Ось як….                                                 

Чоловік посміхається, оголюючи ряд білосніжних зубів, проводить пальцями по щетині, що відросла за кілька днів, ніби замислюється, а потім вимовляє:

— Ішов би ти звідси, татусик. І дружину свою можеш прихопити. Ніка тепер під моїм захистом.

— Не зрозумів? — намагається протистояти Назар, роблячи крок уперед.

— Що ти не зрозумів? Ти де весь цей час був, тату? Ось де був, туди й повертайся. І забудь, що дочка в тебе є.                                                

— Зачекайте, а ви? — питаю тихо, але впевнено. — Ви де були, коли дівчинку до нас привели у виснаженому стані? Її не годували, мабуть. Подивіться, яка вона худенька.

— До вчорашнього вечора я гадки не мав, що маю племінницю, але оскільки тепер я це знаю, потреби у вашій допомозі більше немає. До речі, дякую вам. Гадаю, не так легко прийняти дочку від іншої жінки?

***                                                

Любі мої, я буду дуже вдячна вам за сердечки до книги, адже книга вам подобається, чи не так? Ну і звісно коментарі дуже підіймають настрій автору, бо так я розумію, що ви думаєте про книгу)))