Глава 7

Мій ранок починається о третій годині дня, коли я, насилу розліпивши повіки, буквально змушую себе встати. Дуже хочеться залишитися в ліжку, не повертатись у реальність та поспати до ранку наступного дня. Адже не дарма кажуть, що ранок вечора мудріший?

Втім, довго думати, вставати чи ні, мені не дозволяє телефонний дзвінок. Спочатку я навіть думаю не відповідати, але коли все ж таки беру слухавку, все всередині холоне. Мені дзвонять із клініки, де я вчора здавала аналіз ДНК разом із Нікою. Мене просять приїхати, оскільки результати вже готові. Відправляти їх на пошту вони геть-чисто відмовляються.

— Ти як, зай?

До кімнати заходить стривожена Мілка. Я встигаю прийняти душ і більш-менш привести себе до ладу.

— Все гаразд. Не виспалась.

— Кудись збираєшся?

— Так, поїду до лікарні.

Учора я так і не знайшла в собі сили розповісти про все Мілці, а тому зараз натрапляю на стіну нерозуміння. Сестра не схвалює моє рішення поїхати до клініки, але нічого із цього приводу не говорить.

— Там батьки Назара переймаються. Не можуть йому додзвонитись, а тебе не хотіли турбувати. Вони нічого не знають, Насть. Він їм не сказав про дитину.

— А ти? Ти сказала?

— Ні, звісно. Хіба це моя справа? Ви самі розберетесь. Тим паче я вирішила, що Яну Матвійовичу з його серцем взагалі про таке краще не знати.

Киваю. Теж про це насамперед подумала. Не так давно Ян Матвійович переніс операцію на серці й тепер ми всіма можливими способами намагаємося відгородити його від хвилювань. Навіть те, як ми зникли вчора посеред свята, могло спровокувати новий напад. Я рада, що цього не сталося. Не можу й уявити, як би почувалася. Усе ж таки з батьками Назара ми спілкуємося дуже добре.

Напевно, тому що своїх у мене немає й ніколи не було. Я виросла в дитбудинку й те, як до мене поставилися батьки Назара при нашій першій зустрічі, мене по-справжньому вразило. Вони майже одразу сприйняли мене як свою дочку, якої в них ніколи не було. І хоч я була вже дорослою і не потребувала батьківського тепла, усе одно перейнялася до них безмежною любов’ю.

— Я не знаю, що їм казати. Анна Львівна переживає дуже. Зранку вже на ногах, другу чашку кави при мені випила. Боюся, що і Яну Матвійовичу її стан передасться.

— Я попрошу Назара їм зателефонувати заспокоїти.

— Не поговориш із ними сама?

— Боюся, що не зможу їм збрехати.

Мілка з розумінням киває і допомагає мені висушити волосся і зробити укладку. Вона в мене професійний перукар. Має свій великий салон краси й записи на кілька місяців вперед. Міла на рік молодша за мене й за документами вона мені не сестра, але ми разом росли в дитячому будинку. Так вийшло, що ні її, ні мене так і не взяли до прийомної родини. Я була дочкою наркоманки, про що я дізналася тільки на своє повноліття, а Міла влаштовувала прийомним батькам таке, що її негайно повертали назад. Через кілька повернень її перестали забирати, і ми виросли разом. І не припинили спілкуватися і досі. Ми називаємо одна одну сестрами, бо ближче родичів у нас усе одно немає.

— Може, поїхати з тобою? — пропонує Міла, допитливо дивлячись в очі.

— Не варто. Я впораюсь. Побудь краще з батьками Назара і спробуй відволікти їх від тривожних думок.

— Ти ж знаєш, що це не з моєї частини. Я можу понагнітати, — відповідає з усмішкою.

Цього в Міли не відібрати. Вона справді людина-песиміст, яка навіть у доброму бачить погане. Але все ж таки, незважаючи на таку рису характеру, вона вміє підтримати, коли це потрібно, й обов’язково знайде слова, яких так не вистачає у важкій ситуації.

Зібравшись, викликаю таксі та їду до клініки. Дорогою дзвоню чоловікові, але він не бере слухавку. Сподіваюся зустріти його в клініці й попросити його зателефонувати та заспокоїти схвильованих батьків. Але коли приїжджаю, з’ясовую в медсестер, що з ночі Назар у лікарні не з’являвся. Принаймні вони його не бачили й Ніка постійно про нього запитує.

— Зателефонуйте йому, попросіть приїхати, — слізно просить жінка у світло-блакитному костюмі. — Дівчинка вередує, а в нас немає жодних контактів, крім батьківського. Загалом, ми вже мали б повідомити в органи опіки й поліцію, враховуючи ситуацію і стан дівчинки, але вчора ваш чоловік просив цього не робити й ми досі чекаємо, але ви ж розумієте…

— Розумію.

Насилу позбувшись нав’язливої ​​медсестри, йду до кабінету, номер якого мені повідомили телефоном. Постукавши у двері й отримавши дозвіл входити, крокую всередину.

— Добридень. Ви дзвонили мені з приводу аналізу ДНК.

— Ви…

— Анастасія Шаталова.

— Точно. Проходьте. З хвилини на хвилину тут буде батько дівчинки. Він попросив не розкривати конверт без нього, — повідомляє жінка з високою зачіскою.

Мілка напевно назвала б її старомодною, бо зараз такі начісування ніхто не робить. А я ж просто сідаю на диван і беруся чекати. Виходить, Назар все-таки комусь дзвонив? А, отже, бачив і мої пропущені, і батьків, і клініки. Але зателефонував тільки цій лікарці? Особисто?

Ловлю себе на думці, що надто підозріло її розглядаю. Немов ця, щонайменше п’ятдесятирічна жінка, теж може бути коханкою мого чоловіка.