Глава 7

— Я все одно не розумію, навіщо був потрібен цей тест, — хмикає Назар, щойно стикаємося з ним у коридорі.

Він чекає від мене відповідей, яких у мене немає. Я вже пошкодувала про тест. І взагалі про все, що сьогодні тут трапилося. Я навіть їхати сюди не мала. Відправила б його разом із Нікою, та й усе. Але я навіщось ув’язалася, побачила спірну родимку. Якщо я її взагалі бачила. Тепер здається, що ні, що не було нічого і мені здалося.

— Забудь про нього, — відмахуюсь. — Набагато важливіше тепер, що буде далі.

— В якому сенсі?

Побіжно дивлюся на чоловіка. Він справді не розуміє, що все змінилося? Що підозрювати його в зраді та періодично влаштовувати скандали — це одне. А дізнатися про зраду, побачивши його шестирічну дочку — інше.

Але і рвати…

Дуже хочеться. Правда. Відрізати одним рухом та забути. Поїхати до РАЦСу, подати заяву. Дітей у нас немає, нас ніхто разом більше не тримає, розлучать швидко, хоча, якщо я вимагатиму половину майна, можливо, пригальмують. А я, звичайно ж, вимагатиму, бо заслужила. Тому що я виходила заміж не за мішок із грошима. Він став таким зі мною. І я не збираюся залишатися ні з чим, спокійно відпускаючи його до іншої, яка отримає вже укомплектованого чоловіка.

— В прямому. Ти чекаєш, що я тобі пробачу? Пробачу за зв’язок з іншою жінкою?

— Ні.

— Ні?

— Я вимолюватиму прощення. Якщо потрібно, навколішки. Доти, доки в тебе не переболить.

— Вже.

— Що вже?

— Вже переболіло, Назаре. Тоді, коли ми втратили нашу доньку.

— Це хіба не інше?

— Твоя зрада? Інше, — погоджуюсь. — Зараз болить не так сильно.

Насправді я брешу йому. І зазвичай він розкушує мою брехню на раз-два, але цього разу… цього разу він мені вірить. По його погляду бачу, що вірить. По болю та жалю, що потонули в глибині, бачу. І нічого не хочу із цим робити. Хочеться йому відплатити. Я… я впевнена, що він не страждав, коли я втратила дочку. Не страждав так, як я. А вже беручи до уваги, що в нього є дочка, я в цьому лише вкотре переконуюсь. Погано було лише мені. А так хочеться, щоб погано було ще і йому, щоб корчився від такого ж болю.

Цікаво, що для цього потрібно зробити? Що сказати, щоб довести? Я ніколи не вміла так. Не вміла довести Назара до ручки. Деякі мої знайомі примудрялися доводити чоловіків майже до рукоприкладства. Хтось до розбитих дверей, хтось до порізу на руці від удару по дзеркалу, а я… я навіть не могла витягти з Назара підвищений голос. Він завжди стримувався, хоча раніше мені й не хотілося. Підливати олії у вогонь — це не про мене. Я була для Назара вогнищем. Теплим, жодного разу не гарячим, скоріше, приємним, затишним. А тепер його немає. Цього вогнища. Його, загалом, давно немає, але тільки зараз це відчувається справжньою втратою. Немов камін погас уже дуже давно, але тільки зараз ми відчули, що стало холодно.

— Це добре, що не болить, — хапає мої руки та стискає їх у своїх великих.

У нього завжди були великі руки. Більші моїх чи не вдвічі, та й сам він не вирізнявся низькорослістю. Високий, широкоплечий, накачаний. На противагу мені, худенькій та щуплій. Ми не були тією парою, яка «має чудовий вигляд». Швидше, ми були незрозумілими для оточення. Ведмідь та Маша. Якось так ми виглядали збоку, але водночас на нас ніколи не дивилися з подивом, бо ми, хоч і відрізнялися за вагою та зростом, виглядали органічно. Не ідеально, але й не так, що хотілося відвернутися.

— Ми це переживемо, правда ж?

— Переживемо що?

— Мою помилку.

— Помилка, Назаре, це коли ти вдягнув штани навиворіт, а дитина… це не помилка. І коханка також.

— Я винен. І я це знаю, але руйнувати через це сім’ю. Я тебе кохаю, чуєш? Як і раніше, дуже-дуже сильно кохаю.

Я в цьому не сумніваюсь. Він якось не давав приводу засумніватися. Окрім ось, дочки. Тепер я не знаю, на що більше звертати увагу. На те, що в нього є доросла шестирічна дитина, або на те, як він весь цей час до мене ставилася, як був поруч. Що я маю поставити в пріоритет? І головне, що в пріоритет тепер поставить він? Тепер, коли дитина в нього є не десь там із матір’ю, а тут із ним.

— Де її мати, Назаре? Чому дівчинка доведена до такого стану? Ти… зовсім про неї не згадував?

— Ти вважаєш, я чудовисько? Звісно, ​​згадував. Єдиною умовою, яку я поставив її матері, було те, що ти ніколи не дізнаєшся про Ніку, а я щомісяця перераховую велику суму грошей на її рахунок.

— Ті вісімдесят тисяч кілька тижнів тому.

— Так, вони були відправлені їй.

— На вісімдесят тисяч діти ростуть не так. Й одягаються не так.

— Я знаю. Я з’ясую.

— І що будеш робити? Що як вона не захоче її забирати? Відмовиться чи спихне на тебе? Так буває, на жаль, також.

Ніколи не розуміла таких жінок, не розуміла, як можна залишити дитину, ніби вона нікому не потрібна, але бачила, звичайно. І неодноразово. У дитячих будинках, куди я приходжу кілька разів на місяць із покупками, бувають різні діти. Не лише ті, хто втратив батьків через нещасний випадок, а й ті, кого просто залишили через непотрібність.