Глава 5

Коли розплющую очі, бачу перед собою стривожене обличчя Назара, на колінах якого я, мабуть, лежу, і кількох медсестер у блакитних костюмах.

— З вами все гаразд? — запитує одна з них.

Здається, я киваю. Принаймні кивка я не відчуваю. У мене взагалі оніміло ніби все тіло. А ще страшенно калатає серце. Але це, напевно, від того, що думки знову займає родима пляма. Та сама, що я побачила в доньки чоловіка. Якби така була в Назара, я лише переконалася б у тому, що вона його дочка, але така пляма є в мене. Наскільки я знаю, опосередковано такі ознаки не передаються.

Різко відчувши тяжкість власного тіла, роблю спроби підвестися і з допомогою Назара встаю на ноги, хоч і медсестри в один голос наказують посадити мене в крісло.

— Ось, — одна з них простягає мені склянку води.

— У вас часто таке буває?

— Ні, — відповідає за мене Назар. — Ніколи не було.

— Рекомендую здати кров на аналізи. Зараз пора така… весна, у багатьох авітаміноз.

— Скажіть, а чи можна у вас зробити ДНК-тест? — питаю, випивши зі склянки два ковтки води.

У гнітючій тиші, здається, чутно навіть найтихіші звуки. Такі, як серцебиття. І шерех. Це праворуч від мене починає рухатися чоловік. Бере мене за руку, стискає долоню в руках.

— Вибачте, ви можете підійти за кілька хвилин? — просить у персоналу й ті негайно йдуть. — Насть… я робив тест, Ніка моя дочка.

— Тест потрібен не тобі, а мені.

— Не розумію.

— У Ніки на попереку родима пляма. Точно така сама, як у мене, Назаре. Точнісінько така.

— Настя.

— Я знаю, що ти скажеш. Що я марю, що цього не може бути й що трапляються збіги, але ДНК-тест ніяк не зашкодить їй, а я заспокоюся.

— Добре, я все організую.

Назар міцніше стискає мої долоні, і я раптом згадую, чому ми тут. Різко висмикнувши руку, підводжусь і крокую до стійки реєстрації.

Те, як реагує на моє прохання медичний персонал після непритомності, не переказати словами. В однієї з медсестер навіть вистачає сміливості запропонувати мені допомогу психотерапевта, від чого я рішуче відмовляюся. Нехай вважають, що я вдарилася головою, але цей тест мені життєво необхідний.

Поки здаємо тести, оглядаю дівчинку знову. Їй, звичайно, ніхто не говорить про тест, що проводиться. Медсестри мовчки виконують маніпуляції, а мені чомусь страшно заговорити з нею. Напевно, я взагалі не зможу її бачити до тесту. Та й потім…

Я чомусь впевнена тепер, що він буде негативним. І як тільки в мене набирають кров із вени, шкодую, що взагалі в це все полізла. Ну який тест? Дітей у пологових будинках не підмінюють. До того ж народжувала я в гарній клініці, у найкращого лікаря. І точно пам’ятаю, що після пологів дитина не закричала. Хоч я і знепритомніла, але перші секунди я була при тямі й чула, що після ляпанця не було жодної реакції.

— Ну от і все, — повідомляє медсестра. — Ви можете вставати, якщо в голові не паморочиться, а за тобою прийдуть зараз, — віддає нам із Нікою накази.

— А ви теж захворіли? — із цікавістю питає вона. — Я бачила, як ви впали.

— Так, теж захворіла.

— Тим самим, чим і я?

— Напевно, ні.

Розвернувшись, іду до дверей. Не можу перебувати з нею в одній палаті. Як уявлю, що вона — дочка іншої жінки від мого чоловіка, всередині спалахує буря емоцій. Втім, варто лише уявити, що Ніка може бути моєю, як стає ще гірше. Тому що тоді… тоді я навіть не знаю, що робити й до кого бігти. І як ми все це переживемо. Я і вона.

— Я все одно не розумію, навіщо був потрібен цей тест, — хмикає Назар, щойно стикаємося з ним у коридорі.

Він чекає від мене відповідей, яких у мене немає. Я вже пошкодувала про тест. І взагалі про все, що сьогодні тут трапилося. Я навіть їхати сюди не мала. Відправила б його разом із Нікою, та й усе. Але я навіщось ув’язалася, побачила спірну родимку. Якщо я її взагалі бачила. Тепер здається, що ні, що не було нічого і мені здалося.

— Забудь про нього, — відмахуюсь. — Набагато важливіше тепер, що буде далі.

— В якому сенсі?

Побіжно дивлюся на чоловіка. Він справді не розуміє, що все змінилося? Що підозрювати його в зраді та періодично влаштовувати скандали — це одне. А дізнатися про зраду, побачивши його шестирічну дочку — інше.

Але і рвати…

Дуже хочеться. Правда. Відрізати одним рухом та забути. Поїхати до РАЦСу, подати заяву. Дітей у нас немає, нас ніхто разом більше не тримає, розлучать швидко, хоча, якщо я вимагатиму половину майна, можливо, пригальмують. А я, звичайно ж, вимагатиму, бо заслужила. Тому що я виходила заміж не за мішок із грошима. Він став таким зі мною. І я не збираюся залишатися ні з чим, спокійно відпускаючи його до іншої, яка отримає вже укомплектованого чоловіка.

— В прямому. Ти чекаєш, що я тобі пробачу? Пробачу за зв’язок з іншою жінкою?

— Ні.

— Ні?

— Я вимолюватиму прощення. Якщо потрібно, навколішки. Доти, доки в тебе не переболить.