Глава 4

— Її називав не я.                                               

Коротко та беземоційно.

Я відвертаюсь. Дивлюся на те, як ми мчимо вечірнім містом і думаю, що ще кілька годин тому все було інакше. Ми сиділи одне навпроти одного, усміхалися, ділилися думками про майбутнє, приймали привітання від інших. І все в нас було добре. Жодних коханок та дітей від них.

А тепер ми мчимо нічним містом, явно порушуючи правила дорожнього руху, тому що його дочка зомліла.

Назар занервував. Він не хотів цього показати, але я побачила це в його хаотичних рухах, у голосі, просякнутому страхом. Він боявся попри те, що не брав жодної участі в її вихованні. Можливо, стежив.

І це теж ніби не про мого чоловіка. Назар завжди був людиною честі та справедливості. Він би нізащо не покинув дитину, особливо після того, як ми втратили нашу дочку, але, виходить, я і не знаю свого чоловіка? На що він здатен, щоб угамувати почуття провини, що гризе його? На що може піти, аби не руйнувати те, що збудовано не за один рік.

Виходимо біля лікарні. Назар — першим, я — слідом.

Спочатку думаю відсидітися в салоні, але не можу. Іду, оглушливо грюкнувши дверима. Знаю, як сильно Назара дратує таке ставлення до машини, але не можу собі не дозволити позлити його хоча б так.                                               

Проте він і не помічає. Повністю занурений у дитину. Дбайливо підіймає її на руки й коліном прикриває двері машини. Дівчинка притискається до нього, охоплює шию руками.

Я ж… я безвольно спостерігаю за цією сценою і раптом розумію, що це кінець. Що назад дороги більше немає. Назар не став брехати й сказав правду. Ніка — його дочка. І тепер вона точно буде присутня в нашому житті. Втім, хіба тепер у нас буде якесь життя, окрім того, у якому ми подаємо на розлучення і ставимо розгонисті підписи на білому аркуші паперу.

Ловлю себе на відчайдушному бажанні підбігти та скинути руки дитини із шиї Назара. Заборонити їй його чіпати, бо він — мій. Завжди був моїм. Близьким, рідним, коханим. Чи я лише думала, що був?

— Дівчинка, шість років. Раптова втрата свідомості, — каже Назар у відділенні.

Минає лише кілька хвилин, перш ніж її забирають до кабінету та оглядають. Я залишаюся в коридорі, але бачу все через відчинені двері. Бачу, як Назар присідає поряд із донькою, як тримає підбадьорливо її за руку, як усміхається їй. Він був би чудовим батьком. Втім, він і є. Просто не моїй дитині, а чужій.

Відвернувшись, підходжу до стенда, присвяченого респіраторним захворюванням. Вдаю, що зосереджена на ньому.

— Настя.                                               

Назар чіпає за плече, а мене наче окропом обдає. Блискавично розвернувшись, дивлюся на нього зі злістю та ненавистю. Він усе зруйнував. Роздробив. Спочатку дозволив мені повірити, що я йому потрібна, що ми впораємося, що ми можемо бути разом попри все, а потім так жорстоко зрадив.

— Я ніколи тобі не пробачу. Якщо ти думав, що я коли-небудь…

— Послухай, — наближається до мене, хапає за плечі. — Я не хотів її. Не хотів цієї дитини, але та жінка мене не спитала. Вона розповіла мені вже після пологів.

— А що хотів? Потрахатися без наслідків?

— Припини, тобі не личить.

— Ось як. А що ще не личить? Скажи, я все зроблю, аби тобі на зло.

— Нічого не змінилося, Насте, чуєш? Я, як і раніше, її не хочу. Не кину тут, звичайно, але як тільки зрозумію, що все гаразд, ми з тобою поїдемо, чуєш? Разом. Пліч-о-пліч. Як сім’я.

Мене перекошує від цього його «сім’я». У неї вклинився третій. І це не коханка, яку я, мабуть, змогла б пережити. Це щось більше. Рідна плоть і кров, дитина, яку ми так хотіли, але отримати вийшло тільки в нього.                                               

— У тебе донька, Назаре, — промовляю з тремтінням у голосі. — Донька від іншої жінки.

— Я не хотів, щоб так сталося.

— І як довго ти збирався приховувати?

— Все життя.                                               

Вісім років шлюбу. Ми були щасливими. Не завжди тільки в радості, але здавалося, що горе нас згуртувало і зробило тільки щасливішими. Виходить, справді лише здавалося?

— Вибачте, — поруч звучить незнайомий голос.

Я відвертаюся, витираю сльози й чую той самий жіночий голос.

— Думаю, ми маємо повідомити в органи опіки. У дівчинки виснаження та…

Я різко повертаюся. Бачу перед собою медсестру у світло-блакитному халаті, який трохи повнить її й без того не струнку фігуру.

— І що? — нетерпляче наполягає Назар.

— Думаю, ви знаєте.

— Не зрозумів? Це моя дочка, але вона жила з матір’ю, і я…

Медсестра переводить на мене осудливий погляд. Буквально спопеляє. Уявляю, яку думку про мене склала.                                               

— Це не матір. Матір я давно не бачив.

— У такому разі, гадаю, ви маєте подивитись.