Глава 4

— Ви скоро? Моїх умінь тамади недостатньо, гості вимагають вас, — тараторить сестра в слухавку.

Кошуся на чоловіка в надії, що він підкаже відповідь, але він лише зосереджено й роздратовано веде автомобіль, стежачи за дорогою. На задньому сидінні, причаївшись, сидить Ніка, що прийшла до тями. Її й справді так звати, як би я не сподівалася, що це просто моя уява розігралася.

— Ми не приїдемо, Міл.

— Щось трапилося? — стривожено питає, швидше за все, прикриваючи слухавку рукою, бо чується виразний шурхіт.

— Ми… поїхали, — намагаюся додати голосу спокою та впевненості, але все одно здається, що виходить якось жалюгідно.

— Поїхали? Куди?

У слухавці стає тихіше. Мабуть, сестра вийшла з галасливої ​​зали кудись у коридор чи надвір.

— Нам треба було поїхати, Міл. Я… потім поясню, добре?

— У вас… усе добре?

— Так, просто термінові справи. Відправ усіх по домівках і перепроси.

— Гаразд.

Відключивши дзвінок, кидаю телефон на коліна.

— Я все поясню, — раптом каже Назар. — Все не так страшно, як ти гадаєш.

— Не так страшно?! — підвищую голос, але відразу ж замовкаю, помітивши в дзеркало заднього виду, що дівчинка стиснулася в грудку і припала до дверцят автомобіля.

Просто чудово! У мене тут повний набір. Чоловік, зрада, його дочка, про почуття якої я чомусь думаю. Переконую себе, що це через те, що вона зомліла і взагалі виглядає якоюсь блідою, а не тому, що мені її шкода.

— Я…

— Замовкни.

— Настю…

— Не смій. Не зараз.

Він не збирається брехати. Планує обрушити на мене правду. Можливо, без прикрас. Так, як він уміє. Так, як це робить із клієнтами в бізнесі. Замість солодкої брехні розповість, як блядував. Як зраджував мене з іншою жінкою, а потім у нього народилася дитина. Дівчинка замість тієї, яку я втратила.

Цікаво, коли він дізнався про вагітність її матері? Що відчував? Радів чи злився? А може, вона повідомила йому про вагітність уже тоді, коли я втратила нашу дочку?

— Ти тому зі мною залишився?

— Що? — спантеличено питає.

— Відповідай, Назаре. Тому залишився поряд після… всього?

— Ні.

Бреше. Так буває, що коли живеш із людиною не один рік, то чудово розпізнаєш брехню. Господи…

Я ж думала, що це все з великого кохання. Того самого, про яке пишуть книги й співають пісні, і яке, як мені здавалося, було в нас. Сильне, світле, справжнє та нерушиме. Коли я дізналася, що наша дочка, незважаючи на старання лікарів, не вижила, не спромоглася прийняти цю правду. Декілька днів лікарі тримали мене на заспокійливих, а потім у мене почалася депресія. Затяжна, складна, я майже перетнула межу, але в останній момент схаменулась.

Як зараз пам’ятаю той день. Напівтемрява, наполовину порожня пляшка вина, жменя пігулок і тиша, що порушується відчайдушним биттям серця. Різка трель дзвінка. Знайома мелодія. І сльози щоками. Я розкидала пігулки по кімнаті й завила несамовито, а потім відповіла на дзвінок і попросила Назара терміново приїхати. Він примчав через десять хвилин, хоча від його офісу до нашого будинку їхати було набагато довше. Впевнена, він порушував правила, перетинав світлофори на червоний, аби добратися додому та застати там мене. Зневірену, розбиту, із зарюмсаним обличчям і п’яним від вина поглядом, проте живу.

Тоді я відчула, що ще не все скінчено. Що, попри втрату доньки, я маю чоловіка. З плоті та крові, живого, люблячого. Підхопивши моє кволе від тривалого голодування тіло на руки, він заніс мене у ванну. Роздягнув, посадив і заліз слідом. Просто в шалено дорогому костюмі, у якому приїхав додому.

Мабуть, я зрозуміла б, якби тоді в нього з’явилася коханка. Мало того, я була в цьому впевнена. Ми про це ніколи не говорили. Я не питала, боячись почути правду, а Назар, окрім як «мені теж було складно», нічого особливо не розповідав про той час. Але я була впевнена, що в нього були жінки, поки я варилася у власному безсиллі.

Але це…

Ця дівчинка на задньому сидінні…

Вона з’явилася раніше. До того, як усе стало непоправно погано. До того, як я перетворилася на жалюгідну подобу себе колишньої й перестала звертати на чоловіка увагу й пам’ятати про те, що він теж живий і теж потребує мене. Мати цієї дівчинки з’явилася раніше. Тоді, коли в нас усе було добре. Тоді, коли ми із завмиранням серця чекали дитину.

І що тепер? Я маю пробачити? Пробачити за те, що він залишився поряд і не дав мені попрощатися зі щасливим життям, що заново вдихнув у мене бажання не тільки прокидатися вранці, а і продовжувати жити й радіти. Тепер я маю пробачити її? Або їх? Адже десь є і мама дівчинки. Які в них стосунки? Були чи є?

Від великої кількості питань і думок починає розколюватися голова. Втім, єдине, що мене по-справжньому хвилює, це:

— Чому ти назвав її нашим ім’ям? Чому, чорт забирай, її звати так само…

Так само, як і нашу дочку, але сказати це вголос ніяк не виходить.