Глава 3

Іноді людський мозок здатен на дивовижні речі. Ось і зараз, побачивши Назара в одній площині з дитиною, починаю гарячково шукати в ній знайомі риси. Очі, ніс, губи, волосся, брови, навіть вії. Я бачу схожість. Мені навіть здається, що в дівчинки видно родимку на шиї, відразу під підборіддям, хоча розгледіти я її ніяк не змогла б.

— Це що? — невдоволено вимовляє Назар, дивлячись на дівчинку зверху вниз.

Не його. Точно не його, господи.

Видихаю.                                               

Якби дівчинка була дочкою Назара, він би нізащо від неї не відмовився. Тим паче після всього, що трапилося. Він би… брав участь у вихованні.

Я знаю це, бо знаю чоловіка. Він у мене чесний, правильний та справедливий. Незважаючи на те, що зміг сколотити цілий статок за досить короткий проміжок часу, мені нема чого соромитися, бо мій чоловік нікого не обікрав і не обдурив. Він усе заробив непосильною працею та математичним складом розуму.                                               

І все ж…                                               

Я припустила думку, що Назар міг зрадити. Міг із кимось переспати, поки я переживала важку вагітність, поки ночами не спала, боячись втратити те, що так прагнула віднайти.

Я мріяла про сім’ю. Бувши маленькою дівчинкою, грала в ляльки й обов’язково заводила кількох діточок для вигаданої сімейної пари. Діти були обов’язковим атрибутом. Без них сім’я здавалася мені неповноцінною, неправильною. Прямо як ми зараз із Назаром.

І що б ми там не вирішили, від чого б не відмовилися, я бачила спрямовані на нас співчутливі погляди. Вдавала, що не помічаю, що все гаразд, але до появи цієї дівчинки навіть не уявляла, наскільки все не гаразд. Наскільки відчайдушно мені хочеться дитину. І як страшно пробувати знову. Пройти через усе, щоб потім почути сухе «Ми зробили все, що було в наших силах…»

— Чому вона тут, Стасю?

Чоловік дивиться на дівчинку байдуже та холодно. Маже поглядом якось надто швидко й зосереджується на мені. Незадоволений. Бачу, як жовна ходять на його обличчі.

Я не знаю, як сформулювати. Усе звучатиме, як абсурд.

— Ти мій тато? — несподівано входить у розмову дівчинка.

Вона підводиться з пуфа, підходить до нас ближче.

— Бабуся сказала, що мого тата звуть Назар. І там це написано, — вказує на рюкзак.

— Там — це де? — уточнюю.

— У документах.                                               

Напевно, у свідоцтві.

— Я не знаю, що робити. Її залишила жінка. Вона сказала, ти батько, а вона більше виховувати не може, — тараторю швидко, щоб описати ситуацію. — Треба дзвонити в поліцію, щоб приїхали і її забрали. Нехай шукають бабусю.

— Не треба, — відсікає несподівано. — Я сам розберуся.

Хапає дівчинку за руку і йде з нею до виходу. Я підіймаю важкий рюкзак — і як тільки вона його тримала — і плетуся слідом. Не розумію, що означає «сам розберуся», але довіряю чоловікові цілком. Спостерігаю за тим, як тягне дівчинку до машини, відчиняє дверцята, але вона несподівано впирається. Вириває руку, відбігає вбік. Боже! Її тепер територією ловити чи що?

Втім, ловити не доводиться. Вона зненацька зупиняється, а потім падає на підлогу й не встає. Ми кидаємось до неї одночасно. Я з переляком, а чоловік…

— Ніка! — виривається в нього.

Я зупиняюся на півдорозі, як вкопана. Сказане шокує. Застряє іржавим списом у грудях. І далі я, як нежива, спостерігаю за тим, як чоловік підлітає до дівчинки й підхоплює ту на руки.

Боже…