Глава 2

— Тут справді живе мій тато?

Ні.

Проста відповідь, яку я чомусь не можу озвучити. Не впевнена? Маячня. Мій Назар не може мати дітей на стороні. Тим паче таких… за віком майже як наша з ним дочка, яку ми втратили.

— Скільки тобі років? — присідаю поряд із дівчинкою.

— Шість.

— Рівно?

Вона дивиться на мене, міцно замислившись, наче не розуміє. Втім, вона справді не розуміє, господи! Замружившись, підводжуся. Знайшла про що питати. У її віці діти знають лише кількість років. Вони гадки не мають про місяці. Але ж мені ця інформація життєво важлива.

— Ходімо, — простягаю їй руку й обертаюся, дивлячись у бік будинку.

Зараз усередині дуже багато гостей і хтось із них будь-якої миті може вийти. А я не хочу, щоб дівчинку бачили. Я впевнена у своєму чоловіку, але після всього почутого дійшла висновку, що в ньому впевнені не всі. Навіть мої найкращі подруги — і ті обговорюють за спиною його можливі зради. Появу зовсім незрозумілої малолітньої дівчинки доведеться якось пояснювати гостям, а я сама гадки не маю, хто вона така й чому її сюди привели.

Взявши її за руку, веду в дім, відразу ж повертаючи ліворуч, у коридор, що веде до іншої частини будинку. Ткнувши двері до приміщення, де ми зберігаємо господарський інвентар, саджаю дитину на невеликий пуф.

— Побудь тут, добре? Я зараз піду, але повернуся.

— Ти приведеш мого тата?

Мене трохи трясе. Чи то тому, що я, виявляється, гадки не маю, як спілкуватися з дітьми, щоб вони слухалися. Чи то тому, що дівчинка вже визначила Назара своїм батьком. І тепер переді мною стоїть вибір — підтвердити цю гіпотезу чи спростувати.

А я не знаю! Не знаю.

Адже якщо скажу ні, вона може втекти, що в принципі не повинно мене хвилювати, вірно? Яка різниця, куди саме вона подінеться. Навряд чи я засмучусь, якщо, повернувшись, не знайду її тут. Якщо, звичайно, при цьому вона не ринеться в натовп до гостей у пошуках батька.

— Я намагатимусь його пошукати, але не обіцяю, що знайду. Але якщо вийде — я приведу його, гаразд?

— А якщо ні? — запитує, схиливши голову набік.

Я дуже часто роблю так само, коли мені щось цікаво. Наприклад, коли дивлюсь захопливий фільм чи нову презентацію, яку склав Назар на роботу. Від цього неприємний холодок проходить спиною. До розсипу мурашок тілом.

— А якщо ні, я все одно повернусь, але тобі треба бути тут. Будинок дуже великий, і зараз тут багато людей. Якщо вийдеш, можеш загубитися.

— Я буду тут, — киває і з усією серйозністю влаштовується зручніше, розміщуючи рюкзак поряд.

Тихо зачинивши за собою двері в підсобку, привалююсь до стіни. На мить. Всього лише на мить мені здалося, що переді мною моя донька. Я уявляла її приблизно такою. Зі світлим кучерявим волоссям, круглими очима, обрамленими довгими віями, і по-дитячому пухкенькими щоками, хоча сама по собі дівчинка дуже худенька. Тоненька, наче недоїдає.

Вибух реготу, що долинає навіть сюди, у віддалену частину будинку, змушує мене згадати, де саме я перебуваю. У нас річниця. Запрошено багато гостей, родичів, друзів та знайомих. Усі вони напевно думають, куди я поділася, а я поки що гадки не маю, як з’явитися і з усмішкою на обличчі продефілювати перед гостями й, зупинившись поруч із чоловіком, запитати, чи не його дочку привели до нас додому.

Це навіть звучить маячнею. Він, напевно, викличе мені санітарів. Але виходу немає. У нас у будинку чужа дівчинка, і з нею щось треба вирішувати. Дзвонити в поліцію, складати протокол, пояснювати, як вона тут опинилася, і складати фоторобот бабусі, хоча я сумніваюся, що добре запам’ятала, як вона виглядає.

Я не можу розв’язувати проблему сама. Я взагалі, як виявилося, насилу можу спілкуватися з дітьми. Особливо з тими, які так сильно нагадують мені про те, що сталося. Із самотніми й нікому не потрібними дітьми, яких ось так кидають, наче раптом набридлу річ. Тоді як багатьом жінкам не судилося пізнати радості материнства.

Озирнувшись біля кінця коридору, зауважую так само зачинені двері до підсобки і, начепивши на обличчя усмішку, крокую у вітальню, прямо в натовп гостей. Чоловік знаходжу поглядом одразу ж.

Ось він, стоїть за кілька метрів в оточенні Лариси — тієї самої моєї подруги, яка сумнівалася у вірності Назара. Усміхаючись йому й торкаючись його плеча за моєї відсутності, вона, як мені здається, переходить усі кордони. Відчайдушно хочеться з’явитися поряд, вчепитися їй у волосся і відтягнути від чоловіка, але натомість я підходжу з іншого боку й чіпляю Назара під руку.

— Стасю, — симетричні губи чіпає щира усмішка. — А я думаю, куди ти зникла?

— Ходила підправити макіяж, — кажу, щоб це почула Лариса, і вже тихіше прошу: — Мені треба вкрасти тебе на кілька хвилин.

— Щось термінове? — питає, враз стаючи серйозним.

— Невідкладне.

— Зрозумів.

Поки йдемо до виходу, доводиться багатьом пообіцяти, що ми скоро повернемося, адже якщо відсутність одного винуватця урочистості ще якось можна пережити, то одразу двох — ні.