Глава 1

«Вона так усміхається, ніби не знає, що її чоловік спить з іншими жінками», — кілька хвилин тому я випадково почула ці слова від подруг. Тепер уже, звісно, ​​колишніх. Ні з ким із них після цього я спілкуватися не маю наміру.

Поки батьки Назара кажуть тост, я намагаюся не зламати ніжку келиха, який тримаю в руці. У нас сьогодні свято. Вісім років від дня весілля.

«— Думаєш, зраджує?

— А хіба ні? Складна вагітність, депресія. Якщо не зраджує просто зараз, то тоді — сто відсотків».

— Усе нормально? — Назар обіймає мене за талію і притягує до себе, залишаючи поцілунок на скроні.

— Нормально. Я просто… здається, мені достатньо.

Передаю йому келих із шампанським, який чоловік одразу віддає офіціантові, що працює в нас сьогодні. Якби не тост, я б вийшла на вулицю прямо зараз, але з ванної, де я причаїлася, підслуховуючи, мені довелося вийти до гостей, а не на терасу, куди так хотілося, щоб вгамувати емоції, що різко спалахнули.

Ось, отже, як думають мої близькі люди? Подруги, з якими ми знайомі понад десять років, зовсім не щиро раді моїм успіхам, щасливому шлюбу та усмішці на обличчі. Вони заздрять. Сплять і бачать, як я знову страждатиму.

— Будьте щасливими, — закінчують вітання.

Сьогодні в нас не ювілей, лише вісім років від дня весілля, але ми вирішили відсвяткувати, бо цього року змогли зібрати майже всіх родичів. Навіть батьки Назара приїхали з іншої країни, а востаннє вони приїжджали ще на наше весілля. Планували після народження дитини, але цього так і не сталося.

Я не змогла подарувати їхньому синові ні спадкоємця, ні дочки. Дивно, що вони так тепло до мене ставляться, обіймають, усміхаються, немов рідній, адже коли я виходила заміж за Назара, вони навперебій бажали лише одного — здорової та міцної дитинки. І, певна річ, вони знають про те, що сталося, як і про те, що після того випадку ми більше не плануємо мати дітей.

— Анастасіє Дмитрівно, вибачте, там прийшла жінка. Вона стверджує, що хоче побачити господаря, — повідомляє наша хатня робітниця.

Назар тим часом потискає руку батькові й про щось із ним розмовляє. Гадки не маю, хто міг з'явитися до нас із вимогою негайної зустрічі, але вирішую не відволікати чоловіка і йду до виходу сама.

Виходжу на вулицю й натикаюсь поглядом на маленьку дівчинку. На вигляд їй не більш ніж п’ять. Приблизно стільки було б моїй дочці, якби вона народилася живою. Закушую щоку зсередини й тільки потім помічаю поряд із дитиною жінку похилого віку.

— Вибачте, ви шукали Назара? У нас зараз свято, ви трохи невчасно прийшли. Можливо, іншого дня…

— Не маю я іншого дня. Ось, — вона вказує на дівчинку й підштовхує ту до мене, хоча вона вперто впирається. — Це ваше тепер. Я надто довго виховувала її сама. Мамаша від неї давно відмовилася, а татусь і бачив-то всього раз. Час йому тепер взяти участь.

Жінка простягає дівчинці невеликий рюкзак, відпускає її руку й обіцяє, що про неї тут обов’язково подбають.

— Зачекайте! — роблю кілька кроків до жінки. — Я щось нічого не розумію.

— Що ти не розумієш?

Вона різко зупиняється і дивиться на мене войовничо. Тільки зараз помічаю павутину зморшок на її немолодому обличчі та лахміття, у яке вона одягнена. Назвати це одягом язик не повертається. Безформна, брудна блузка, штани й поношені чоботи. Дівчинка, до речі, одягнена так само, але я була настільки зачарована її віком і красою, тож взагалі не звернула на це уваги.

— Навіщо ви привели мені чужу дитину?!

— Чужу? — жінка хмикає. — Це тобі вона чужа. А твоєму чоловікові… загалом, донька це його, тож забирай.

— Тобто… у сенсі донька? Ви щось переплутали, — впевнено заявляю.

— Нічого я не переплутала. Грошей у мене на виховання її більше нема. Їй у школу цього року потрібно, а одяг, рюкзак та всяке приладдя там дорого коштують. Мати її давно гайнула, кілька років як. Тож усе. Настала черга батька нести відповідальність за доньку.

— Але… — пересиливши гидливість, чіпляюсь за її руку.

— Забирай, сказала. Чи ти що думала, так завжди й буде? Ти житимеш тут у шикарному будинку з багатим мужиком, а донька його буде хліб і воду їсти? Ну ні… Досить. До того ж я не можу більше. Вмираю я, зрозуміло? Хвороба в мене.

Жінка вириває руку і стрімко віддаляється, а я розгублено стою посеред вимощеної гравієм доріжки й не можу зрозуміти, що робити далі. Дівчинка за моєю спиною стоїть, зважаючи на все, нерухомо, тому що я не чую навіть шереху, але все-таки повертаюся.

Трясеться. Плечики здригаються, голова опущена.

Господи!

Я впевнена, що це непорозуміння. Що жінка, що привела сюди дитину, просто побачила наш великий будинок і вирішила влаштувати онуку. Тільки так справи не робляться. Звичайно, я зараз візьму дівчинку за руку, відведу в будинок і зателефоную до поліції. І потім ми в усьому розберемося.

Але від хвилювання в роті пересихає, а тіло ледве функціонує від паніки, що настала, варто лише уявити, що це дійсно може бути правдою.

Напевно, саме тому я й досі стою на місці й розглядаю її. Зі спини, але дуже скоро обходжу й розглядаю її попереду. У будь-якій іншій ситуації я вже підняла б тривогу, а зараз… зараз мені дуже хочеться сховати цю дівчинку, щоб ніхто з гостей її не бачив. І щоб я її теж не бачила, бо вона… схожа на Назара. Особливо, коли підіймає голову і, дивлячись на мене своїми величезними очима-блюдцями, запитує: