Розділ 10

Через три дні мені довелося йти до клініки самій. Діана до останнього збиралася зі мною, але в найвідповідальнішу мить її терміново викликали на роботу і ні за яких обставин не хотіли відпускати.

Я сиділа на жорсткому стільці в коридорі перед кабінетом гінеколога, до болю стискаючи в пальцях сумочку. Навколо вирувало абсолютно чуже мені життя. Повз мене раз у раз проходили вагітні жінки, більшість із чоловіками. Ті дбайливо підтримували їх за талію, несли їхні речі, щось тихо й весело шепотіли на вушко.

Дивитися на них було складно. Всередині здіймалася величезна, задушлива образа – не за себе, а за свого майбутнього малюка. Мені було до сліз боляче від думки, що моя дитина з першого ж дня позбавлена цього тепла. У неї не буде тата, який так само обіймав би мене і чекав під кабінетом.

— Владиславо Олександрівно Герман? Проходьте, – пролунав суворий голос медсестри.

Я звелася й на неслухняних, наче затерплих ногах зайшла всередину. Усе відбувалося як у тумані. У мене взяли цілу купу аналізів, провели стандартний огляд, а потім уклали на кушетку для УЗД. На екрані замиготіла крихітна, ледь помітна цятка.

— Шість тижнів, – рівним голосом промовив лікар, водячи датчиком по моєму животу. — Вагітність маткова, розвивається. Послухайте.

І в тиші кабінету залунав швидкий, ритмічний, але поки що такий слабкий звук: тук-тук-тук-тук. Серце моєї дитини. У цю мить мені перехопило подих, а по щоках покотилися сльози. Це було справжнє диво.

Лікар похмуро вивчив експрес-результати аналізів крові, які принесла медсестра, попросив мене одягнутися й зачекати, а сам квапливо вийшов. Його не було досить довго. Коли він повернувся, вираз його обличчя не віщував нічого доброго. Він сів за стіл і подивився на мене з важким співчуттям.

— Владиславо Олександрівно, щойно ми провели терміновий консиліум із завідувачем відділення та нефрологом, – почав він. — Ваші аналізи критичні. Рівень креатиніну зашкалює, що свідчить про ниркову недостатність. Судячи з усього, навантаження на нирки вже далося взнаки.

Він зітхнув і зчепив пальці в замок.

— Лікарі нашого відділення одноголосно рекомендують переривання вагітності за медичними показниками. Це смертельно небезпечно для вашого життя. Дитину, можливо, і вдасться виносити, але ціна буде занадто висока. У будь-яку мить нирки можуть відмовити. Через те, що вони не здатні виводити калій, у вас може статися інсульт або раптова зупинка серця. Ми не можемо дати вам жодних гарантій. Ви ризикуєте померти.

У цю мить усе моє життя, яке щойно почало набувати нового сенсу, з гуркотом розбилося. У вухах забриніло. Стук маленького серця все ще віддавався в моїй голові, а мені вже казали, що я мушу його вбити.

— Мені треба… мені треба це усвідомити, – ледве вичавила я пересохлими губами.

Я підвелася і на ватяних ногах вийшла в коридор. Простір навколо розмився. Мене більше не зачіпали щасливі пари, я взагалі забула про колишні проблеми. Усе це здавалося такою дрібною, нікчемною метушнею. Я йшла коридором лікарні й не розуміла, за що життя так жорстоко б’є мене раз за разом. За що?

І ніби для того, щоб добити мене остаточно, у спину наздогнав знайомий, до болю набридлий голос:

— Владо? Ти що тут робиш?

Я повільно, суто механічно повернулася. Переді мною стояв Гоша. А поруч із ним, тулячись до його плеча, стояла Елла – та сама секретарка. Я ковзнула по ній поглядом і наткнулася на вже помітно округлий, невеликий животик. У них буде дитина. Він зрадив мене, зруйнував наш шлюб і одразу ж зробив їй дитину.

Та дивно – мене це більше не ранило. Мені було абсолютно байдуже.

Гоша раптом опустив погляд нижче, на мою руку, яку я несвідомо, захисним жестом, міцно притискала до свого живота. Його обличчя витягнулося, в очах майнула розгубленість і переляк.

— Ти… ти вагітна? – безглуздо запитав він.

Я промовчала, дивлячись на нього як на порожнє місце. Він важко ковтнув і ступив ближче.

— Владо, це… це моя дитина?

Я подивилася на нього з крижаною байдужістю. На моєму обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Гошо, ти взагалі пам’ятаєш, коли у нас востаннє була близькість? – тихо, безжиттєво запитала я. — Якби це була твоя дитина, мій живіт зараз був би вже вдвічі більшим, ніж у твоєї нової подружки.

Гоша завмер, гарячково зіставляючи дати, а потім дуже голосно, з полегшенням видихнув:

— Господи, слава Богу…

Чути це було огидно. Не бажаючи більше ні секунди бачити його боягузливе, егоїстичне обличчя, я розвернулася і пішла геть, до виходу з лікарні.

Я вийшла на вулицю, під палюче сонце, абсолютно не тямлячи, куди мені йти і що робити. У голові набатом стукало одне-єдине питання: як? Як я можу вбити власну дитину? Своє маленьке малятко… Наше зі Стасом. Нехай він, навіть, ніколи в житті про це і не дізнається.