Розділ 1

2 роки тому

Чи зустрічали ви колись дівчат, які ніби мають власну гравітацію?

Знаєте, цей особливий тип жінок, які переміщаються в просторі так, наче весь світ навколо них перемикається в режим уповільненої зйомки. Спалах софітів, легкий потік повітря, що ідеально розвіває волосся, і цей гіпнотичний, привабливий шлейф невловимої енергії.

Вони завжди виглядають так, ніби щойно зійшли з обкладинки дорогого глянцевого журналу. На них не буває випадкових плям від кави, їхні стрілки на очах симетричні всупереч усім законам фізики, а біла сорочка залишається сліпучо-білою навіть наприкінці важкого дня.

Дивишся на таку і здається, що вона просто не має і ніколи не мала приземлених людських проблем. Вона не думає про дедлайни, не переплачує за комуналку і не знає, що таке екзистенційна криза о третій ночі. Вона просто сяє своєю бездоганною усмішкою, транслюючи у світ абсолютну, непохитну впевненість.

Абсолютно всі чоловіки хочуть бути поряд із ними. Вони звертають шиї, забувають слова і готові на будь-які дурощі, аби просто погрітися у променях цього ідеального сонця.

Такі дівчата виглядають так, ніби їм узагалі море по коліна. Світова криза? Погана погода? Драма в особистому житті? Будь ласка. Вона лише витончено поправить локон і піде далі прикрашати собою цю планету.

Так-от. Це абсолютно, повністю не про мене.

Я притиснула телефон плечем до вуха, і потягла ручку валізи з більшою силою. Пальці вже заніміли, а долоня стала вологою. Свобода, про яку я так мріяла останні місяці, виявилася важкою – і метафорично, і цілком буквально.

Сонце на приморському бульварі палило просто немилосердно. Люди сміялися, неспішно прогулювалися, і ця їхня легкість викликала в мені дурне відчуття роздратування. Я почувалася тут абсолютно чужою, ніби мене силоміць вирвали з моїх звичних сірих буднів та кинули в це свято життя.

— Владко, ну вибач мені, будь ласка! – у слухавці крізь шум хвиль пробивався винуватий голос Діани. — Я до останнього думала, що шеф підпише відпустку. Мені так паршиво, що ти там сама, у такий момент… Я мала летіти з тобою, купити те кляте вино і просто тримати тебе за руку!

— Ді, припини, усе нормально, – видихнула я, перехоплюючи валізу за тканинну ручку, щоб переставити її через черговий високий бордюр.

— Правда, – додала я вже тихіше, намагаючись повернути голосу рівність. — Я навіть рада. Мені все одно треба було побути насамоті. Перетравити все це.

Слова давалися важко. Я звільнилася минулого четверга, грюкнувши дверима кабінету, де провела останні чотири роки. Розлучилася – позаминулого.

Два головні рішення мого життя вмістилися у якихось два тижні. Вони залишили по собі дивне відчуття невагомості, яке дуже сильно межувало з нудотою. Наче літак, у якому я летіла, раптово потрапив у зону турбулентності й почав стрімке падіння.

— Ну ні, «побути самій» не означає закритися в чотирьох стінах і займатися самокатуванням! – суворо заявила Діана, вмикаючи свій фірмовий тон «старшої сестри». — Пообіцяй мені, що ти не сидітимеш у номері й не ревітимеш через цього козла. Він твого мізинця не вартий, Владко! Пів року водити тебе за ніс із цією своєю... прилизаною секретаркою. Та в нього просто криза середнього віку у тридцять два роки трапилася, придурок. Не смій за ним плакати, чуєш?

Я гірко усміхнулася, дивлячись виключно під ноги, щоб не розплакатися просто посеред вулиці. Нагрітий асфальт плив перед очима. Слова подруги були правильними, раціональними, але вони різали по живих ранах.

— Це складно, Ді… – тихо промовила я, відчуваючи, як знову починає пекти в носі. — Легко говорити збоку, коли це просто наче сюжет з книги. Ми все-таки два роки у шлюбі прожили. Не просто співмешкали. Шпалери разом вибирали, сперечалися через колір дивана, собаку хотіли завести… велику таку, ретривера. І я… я ж кохала його, розумієш? До нестями кохала. Це не забувається за помахом чарівної палички. Не можна просто взяти й стерти людину з пам'яті за пару тижнів.

— Ой, я тебе благаю! – пирхнула подруга, і я майже фізично закатила очі разом із нею. — Найкращий засіб від старого кохання – це… сама знаєш що. Колишні взагалі чудово і швидко замінюються новими чоловіками. Ось побачиш, курортний роман – те, що лікар прописав. Знайди собі якогось гарячого серфера з пресом, забудь про пристойність і…

Я так захопилася розмовою, шукаючи очима вивіску з назвою готелю, що не помітила як доріжка між ятками з сувенірами раптово звузилася.

Бам.

Моя валіза з глухим тріском наштовхнулася на якусь перешкоду. І перш ніж я встигла зреагувати чи хоча б виставити вперед руки, сама з розгону уткнулася носом у щось широке, тверде й дуже тепле. У ніздрі миттєво вдарив шлейф дорогого парфуму та ледь відчутний аромат хорошої кави. Телефон ледь не вислизнув із моїх пальців, та я дивом упіймала його в повітрі.

Щоки миттю спалахнули рум'янцем. Земля під ногами здалася хиткою.

— Ой, вибачте, будь ласка, я не дивилася куди йду! Пробачте… – пробурмотіла я, так і не наважившись підвести погляду.

Помітивши лише темні шорти і край світлої лляної сорочки, я поспіхом обійшла незнайомця. Задихаючись від сорому, я практично злетіла сходами до масивних скляних дверей готелю, занурюючись у рятівну прохолоду.

— Владо? Владко, ти тут? Що там за гуркіт? Що там у тебе, кажи швидко? – затріщала подруга, розриваючись від цікавості.

Я прихилилася спиною до прохолодної мармурової колони і заплющила очі, намагаючись вгамувати тремтіння в колінах.

— Діано, я дійшла до готелю, – видихнула я, відчуваючи, як серце поступово сповільнює свій скажений ритм. — Давай я передзвоню пізніше, гаразд? Цілую.

Не чекаючи на відповідь, я натиснула на відбій і сховала телефон в сумку.

Хол готелю зустрів затишним, заспокійливим дзюркотінням декоративного фонтана та неймовірно м'яким ковроліном. Тут панував спокій, якого мені так бракувало. На рецепції усміхнена дівчина у фірмовій шовковій хустці швидко постукала по клавішах комп'ютера, мигцем глянула на мій паспорт і з бездоганно відтренерованою ввічливістю простягнула мені тонку пластикову картку-ключ.