Не намагайся вийти

Мене звуть Макс і кожен мій день був однаковим на протязі останніх десяти років. До цього ранку.
Я прокинувся у своєму будинку, усе здавалось звичним для мене. Сонце кидало промінчики у вікно моєї спальні, з вулиці лунали співи птахів, точно не знаю, мабуть солов’їв. Але після вчорашніх посиденьок з Владом у мене паморочилось у голові. 
Зазвичай перше що я роблю зранку — це чищу зуби і смажу собі яєчню з сосискою та варю чорну каву зі шматком шоколаду. Так я і зробив. Узявши яйця, почав розбивати їх одразу на пательню. Перше яйце було порожнім.
- Це дивно — подумав я.
Коли розбив друге яйце, мої очі відкрились ширше ніж зазвичай. Я така людина, що не вірить у всілякі магічні штуки по типу всесвіту Гаррі Поттера чи привидів. Але коли з яйця випав шматок паперу замість білка з жовтком, то трохи очманів. Я узяв папірець та почав його розгортати. На папірці була записка.
“ Не виходь сьогодні з дому! Якщо хоча б один крок ти зробиш за поріг, ти більше не прокинешся. Не намагайся! “
- Це ще дивніше — подумав.
Я узяв ще одне яйце і розбив його. Всередині була ще одна записка.
“ Що б було простіше, твої двері були забиті. Вікна також. Не намагайся відкрити”
Я узяв весь лоток з залишками яєць і жбурнув його у стіну. На моє нещастя усі сім яєць, що залишались були наповнені звичним змістом, що розтікався тепер по моїй білій кухонній стіні. Я намагався не нервувати, бо не дуже люблю зміни а такі, ще й як. Я спокійно заварив собі кави, відламав шмат шоколаду і сів за стіл.
- Це розіграш — подумав — точно розіграш.
Поклавши весь шмат шоколаду у рот, я пішов до вхідних дверей. Відпив трохи кави та поставив чашку на тумбу для ключів, що стояла праворуч від дверей. Я узявся за дверну ручку, та потягнув її на себе. Замок клацнув але двері не поворушились. Я наліг на ручку ще сильніше, та нічого не відбулось.
- Це не смішно, Я повинен їхати на роботу.
Повернувшись до кухні, я узявся за віконну ручку що б відкрити вікно, але відкрилась тільки хвіртка.
- І вікна забиті, хтось дуже пожалкує про такий розіграш.
Я попрямував до вітальні, що б подзвонити на роботу і попередити про своє запізнення. Узявши телефон в руки, пролунав дзвінок від невідомого номеру. Я узяв слухавку.
- Все що від тебе потрібно — це не виходити сьогодні з будинку, нікому не дзвонити і не повідомляти. Якщо ти вийдеш... Ти помреш.
Голос з телефону був дуже грубий та спокійний.
- Це хто? Алло? Владе, це ти? - кричав я у телефон.
Почулися гудки, ніхто не відповідав. Я узявся телефонувати другу Владу, з яким ми учора випили забагато пива. Я був повністю впевнений що це розіграш від нього.
По той бік слухавки почувся той самий голос.
- Я тебе попереджав. За кожну твою спробу, кожного разу, як ти будеш робити навпаки, ти будеш отримувати покарання.
Знов гудки. Він казав про покарання, що це могло бути. Я не одразу повірив тому чоловікові. Пішовши до телека я одразу увімкнув його. Почулось шипіння і я побачив сірі смуги на екрані. Я почав перемикати канали але нічого не відбувалось. 

Раптом картинка змінилась. На екрані почали з’являтись букви, вони кружляли, аж поки не зупинились у слові “Покарання”. Це були червоні букви з яких щось стікало, схоже на кров. Картинка знову помінялась. Я побачив вулицю по якій їхали автомобілі та автобуси. Придивившись, я побачив свою вулицю. Картинка швидко змінювалась. Вулиця, автобусна зупинка, далі я побачив будинок сусіда та їхню собаку. Тепер вже на екрані був мій будинок. Камера наближалася до мого вікна у вітальні. Я майже бачив, що відбувається у вікні. Трохи почекавши, я вирішив зробити експеримент. Я піднявся та пішов у бік вікна, яке бачив у телеку. Я йшов спиною до вікна і дивився в цей час у екран. Наблизившись впритул до вікна я побачив себе. Побачив себе у телевізорі. Я миттю обернувся, що б побачити когось на вулиці. Але нікого не було. Вулиця була повністю порожня, не рахуючи сусідського собаки що бігала за сонячними зайчиками. Я повернувся до крісла і дивився у екран телевізора. Картинка була іншою. Я бачив іншу вулицю.

- Це ж будинок Влада — сказав я вголос.
Камера швидко наближалась до вхідних дверей мого друга. Наче хтось йшов до його будинку, тримаючи камеру. Я почув звук дзвінка, що висів на дверях Влада. Через секунд десять почулись кроки.
- Не відчиняй, не треба — шепотів Я.
Двері відчинилися. Я побачив усміхнене обличчя друга. Раптом пролунав звук пострілу і Влад миттєво впав на підлогу обличчям вгору. Камера почала змінювати ракурс і я побачив друга, що лежав на підлозі. Його очі були відкриті, усмішки на обличчі більше не було помітно. Камера віддалилася, що б я зміг побачити червону пляму у області серця. Я відсахнувся від телевізора і ледь не впав з крісла. Через кілька секунд екран був чорний та букви почали сипатись з різних боків.
“ Я попереджав” було написано на екрані.
Я не на жарт перелякався. Піднявшись з крісла, я побіг до вікна та почав стукати у нього щосили. Віконна рама затремтіла. Від крісла почувся звук повідомлення з мого телефону.
“ Не наражай на смерть своїх друзів та знайомих” таке було повідомлення.
- За що ви так зі мною? — крикнув я, ніби мене хтось міг почути.
Треба було заспокоїтись, але я відчував страх та злість. 

Незабаром я зрозумів, що так і не поснідав. Я відчув сильний голод. На моє щастя у холодильнику було багато продуктів. Я узяв шматок пирога з м’ясом, який вчора не доїв та поставив до мікрохвильовки. Через дві хвилини, почув дзенькіт, який дав мені зрозуміти про готовність пирога. Узявшись його їсти, я намагався не думати про те, що побачив по телеку. Раптом я відчув щось холодне на язиці та виклав усе, що було у роті на тарілку. Покопирсався виделкою у змісті своєї їжі, та у купі недоїдків помітив маленький пластиковий зіп пакетик. Відкривши його, я почав розгортати нову записку.
“ Я на твоєму боці. Не виходь. Слухай усе, що він тобі каже і ти будеш жити. Я зробив усе, що міг для того, що б тобі було складно вийти. Знаючи тебе ти захочеш вийти. Але не роби цього”
- Цілий день сидіти вдома і не виходити. Що це за маячня — сказав я сам собі.
Я попрямував до свого кабінету. На столі лежав ноутбук. Якщо телек не працював, може хоча б серіал подивлюсь. Я підняв кришку та почав вводити назву серіалу у пошуковик. Раптом мені спало на думку, тут є інтернет. Отже, я можу комусь написати повідомлення. Я відкрив месенджер і почав набирати повідомлення своєму братові.
“Мене закрили у будин...”
Але передумав. Що буде якщо я відправлю повідомлення? Якщо мого брата також знайдуть та вб’ють? Можливо треба написати тому, хто зараз в іншій країні. Почавши перебирати у своїй голові імена знайомих хто би міг зараз бути десь у відпустці або просто за кордоном, на думку спала однокласниця Катерина. Вона переїхала одразу після універу до якоїсь теплої країни, не міг зараз пригадати до якої саме, але це має бути далеко.
Я почав набирати повідомлення.
“ ПРивіт. Як твої спррави? ВИбач за турботу але в мене проблеми і ти єдина кому я можу написвти. Якщо ти можеш подзвони або напиши моєму братові. Скажи йому що б викликав поліціб до мого будинку за адресою вул. Ірпінська 85 це дужетерміново. Дякую”
Мої пальці тремтіли, я наробив купу помилок але нехай. Сподіваюсь, що Катерина відповість швидко і мене врятують. Дівчина була не онлайн. Я сидів і витріщався у монітор, чекаючи на повідомлення від однокласниці. Я не міг так довго чекати. Піднявшись зі стільця швидко побіг до кухні та натиснув на кнопку “еспрессо” на кавовому апараті. Поки кава варилася, зробив собі декілька бутербродів з сиром та маслом.
- Сподіваюсь тут не буде ніяких записок — сказав я до себе.
Схопивши чашку та тарілку з бутербродами я побіг до ноутбука. На моніторі було одне непрочитане повідомлення.
“Привіт. Сподіваюсь з тобою все добре. Я повідомила Ромчику”.
На мить я заспокоївся.
- Мене витягнуть звідси — подумав.
Видихнувши, узявся жувати бутерброд. Кава була не солодка, я забув додати цукру але йти нікуди не хотілось. Від ноута пролунав звук. На робочому столі вигулькнуло сповіщення про дзвінок. Від Катерини.