ЕПІЛОГ

Для презентації обрали «Гранд Сплендід» — монументальну книгарню, що розмістилася у стінах колишнього театру. Її рекомендував Рікардо Б’янкі; він же взяв на себе організаційні клопоти. Книгарня містилася в Реколеті — найпрестижнішому районі Буенос-Айреса, який називають аргентинським Парижем.

Сеньйор Б’янкі був дуже люб’язним. Він відвідував Венса в шпиталі та запрошував для консультацій провідних неврологів. Авторитетні фахівці довго вивчали знімки МРТ і проводили тести, намагаючись розібратися в природі його ретроградної амнезії. Зрештою, усі консиліуми зійшлися на одному: випадок Венса наразі не піддається терапії.

Окріпнувши, Венс міркував повернутися в компанію до звичних обов’язків. Та невгамовний Дієго переконав його:

— Встигнеш ще зануритися в авіацію, нікуди вона не дінеться. Давай спершу напишемо книжку. Ось побачиш — тобі сподобається.

Він мав рацію: Венс втягнувся. Коли накочувало натхнення, він годинами невтомно бив по клавішах комп’ютера, намагаючись добирати слова якнайточніше. Йому хотілося, щоб читач відчув усе, що довелося пережити йому самому.

Спільну творчість вони побудували так: Венс писав чернетку і надсилав її поштою, а Дієго додавав, як він полюбляв казати, «художнього лиску». Під його пером спогади Венса обростали метафорами, перетворюючись із особистого щоденника на якісний продукт для книжкових полиць.

Про цей «лиск» вони часто сперечалися до хрипоти. Венс наполягав на точності фактів, але Дієго переконував: без дещиці фантазії вийде не книжка, а суха статистика. Зрештою їм завжди вдавалося домовитися. Вони часто збиралися родинами — то в Лімі, то в Буенос-Айресі.

Ернесто, «погостювавши» у Хуго, назавжди зав’язав із ремеслом провідника.

— Після історії з Чарлі в мені щось надломилося, — зізнавався він.

Ернесто одружився й осів у Самаїпаті. Тепер він вів тихе життя: порався по господарству та вирощував коку.

Венс став справжньою зіркою. Пів року йому не давали спокою: інтерв’ю, ефіри, обкладинки журналів. У цивільній авіації народився тренд: «щасливе крісло». Звісно, ним стало 31А. Пасажири в усьому світі полювали на нього, вірячи в особливу ауру.

Оскільки Венс залишався громадянином США, у Держдепартаменті обговорювали заснування медалі його імені за доблесть і мужність. Із звичайного інженера він перетворювався на національне надбання і живе втілення американської стійкості.

Венс планував повернутися до Штатів, але Гелен переконала його поки залишитися в Аргентині. Їхнє життя змінилося. Він дедалі частіше ловив себе на думці, що зовсім не знає дружину: різкі перепади настрою стали нормою. Кілька разів він чув, як вона ридає ночами. Коли він заїкнувся про психоаналітика, Гелен різко обірвала його, хоча одразу ж перепросила.

«Їй теж дісталося, — заспокоював себе Венс. — Потрібен час. Усе налагодиться».

Прах Рауля перенесли до Буенос-Айреса. Близьких у нього не залишилося: мати давно померла, а від батька не було звісток із самого дитинства. Крім Венса, на церемонії була лише Гелен у строгому чорному костюмі. Та коли труну опустили в землю, у небі з’явилася пілотажна група «Срібні крила» — на честь свого товариша льотчики закрутили фігури вищого пілотажу.

До презентації залишалося чотири години. Венси були вдома, у просторій квартирі на двадцятому поверсі: Гелен збиралася, а Венс репетирував промову, написану спільно з Дієго. Він усміхнувся, згадавши, як Дієго перелічував варіанти фіналу для майбутньої книжки.

«Усе складається точно за його другим сценарієм. Як він казав? Тріумфальний епілог, презентація в розкішному місці, ми обоє з дружинами, і я виголошую промову. Слово в слово. Тільки не в книжці, а в житті».

— Еліасе! — Гелен простягнула мобільний. — Це тебе!

— Слухаю, — озвався Венс.

— Еліасе, добрий день. Це Хав’єр Рохас. Вибачте, не знав вашого номера. Пам’ятаєте мене?

— Звісно, Хав’єре. Давненько не бачилися.

— Авжеж. У вас є час для зустрічі? Є важлива розмова.

Венс подивився на годинник. Виходити з дому перед важливим вечором не хотілося.

— Кілька годин знайду. Якраз готуюся до презентації книги. Може, під’їдете до мене?

Хав’єр погодився. Венс знову взявся повторювати промову, аж тут зателефонував Дієго. Вони з Терезою прилетіли з Ліми й саме їхали до готелю. Домовилися зустрітися вже в «Гранд Сплендід».

Гелен зібралася і підійшла до чоловіка:

— Я поїду зараз. Треба простежити, щоб усе було готове. Запрошено стільки поважних персон — не хочеться вдарити обличчям у багнюку.

Венс притягнув її до себе. Він затримав Гелен в обіймах, із насолодою вдихаючи запах її волосся, і ніжно поцілував.

«Дивно, що на вечір вона обрала чорний костюм», — подумав він, але промовчав.

— Треба поспішати, — відсторонилася вона. — Не затримуйся.

Двері зачинилися, і Венс залишився сам. Втім, Хав’єр не змусив на себе довго чекати. У руці він тримав кейс із ноутбуком.

— Чув, ви пішли з компанії, — сказав Венс, проводячи Хав’єра до вітальні.

— Так уже склалося.

— Де ви зараз? Залишилися в авіації?

— Можна сказати й так. Але думаю змінити сферу. Тепер я щось на кшталт приватного детектива. Ви ж знаєте мою прискіпливість.

— Ого! І замовники є? — здивувався Венс.

— Я і є замовник, — на обличчі Хав’єра майнула тінь усмішки.

— Говорите загадками. Скільки ми не бачилися? Напевно вже більше року. А якщо врахувати мій провал у пам’яті, то й того більше.

— Ви справді нічого не пам’ятаєте? Навiть фрагментами? — поцікавився Хав’єр.

— Так. Чотири місяці просто випали. Вип’єте чогось?

— Склянки води буде достатньо.

Венс приніс воду і сів навпроти.

— Я весь увага, — усміхнувся він, приготувавшись слухати.

— Я бачив «Гардлайн» із вами на Бі-бі-сі, — почав Хав’єр. — Дивився і думав: щирі ви чи прикидаєтеся? Ось Б’янкі — той чудовий актор, зіграє будь-яку сцену. Та у вас я не був упевнений. Тому й прийшов.