Розділ 4. Четвертий рейх

Руки Ернесто затерпли, а в очі вдарило світло яскраво освітленої кімнати. Та це було ніщо порівняно з шоком, якого він зазнав. Перед ним стояв сухорлявий лисий дідуган із водянистими очима та великим гачкуватим носом. Це був сеньйор Кондор, Хуго Келлер, він же Остерман.

— Привіт, Ернесто! — широко усміхаючись, мовив він. — Яка зустріч через сорок років… навіть більше. Бачу, ти здивований?

Ернесто лише розвів руками — на його обличчі все читалося без слів.

— Я був здивований не менше, коли побачив тебе в нашому, так би мовити, гостьовому домі, — провадив далі Хуго. — Але я добре підготувався до розмови. Подивися!

Він указав на стіл, де красувалася пляшка ямайського рому «Маєрс».

— Пам’ятаєш, із чого почалося наше знайомство? — засміявся Хуго. — З цієї марки рому та плям на моєму піджаку.

— Так, — відгукнувся Ернесто. — Ще я пам’ятаю, чим воно закінчилося… батько й син на прізвище чи то Келлер, чи то Остерман пішли в ліс.

Хуго спохмурнів.

— Усе правильно. На жаль, у Болівію тоді прийшла демократія. Барб’є видали французам, і в батька не було виходу — тільки сховатися, і якомога глибше.

— До речі, — схаменувся він, — у твоєму наплічнику виявився приємний сюрприз: батьківський «Золінген». Батько дуже шкодував, що забув його тоді. Історична річ! Батька вже давно немає, але бритву та машинку я залишу собі. Сподіваюся, ти не проти?

— Не думаю, що моя думка має значення. До того ж «Золінген» по праву належить тобі, — погодився Ернесто.

— Ти, досі зберігаєш здоровий глузд, і з логікою все гаразд. Це тішить. Прошу до столу, мій друже!

Вони сіли один навпроти одного, як і сорок п’ять років тому в Лас-Вегасі. Хуго відкоркував пляшку, і кімната наповнилася різким букетом ароматів патоки, обпаленого дерева та спецій.

— Який аромат, Ернесто! У нас тут із запахами кепсько — ми глибоко під землею. Повітря стерильне, наче в операційній. Бачиш, як усе аскетично? — Хуго обвів рукою приміщення. — Лише стіл, пара стільців та стелажі з паперами. Зрештою, хіба для доброї розмови треба щось більше?

Біля пляшки стояла таця з гірким шоколадом, апельсинами та пачкою галет.

— Пригощайся, — Хуго продовжував грати роль гостинного господаря. — Напевно, зголоднів. Щоправда, їжа без вишуканості.

— З таким ромом добре було б люльку викурити.

— Тут не курять, а я давно вже кинув. Але для тебе зроблю виняток. Зараз її принесуть.

Хуго натиснув невидиму кнопку. З’явився чоловік у камуфляжі. Келлер-Остерман віддав розпорядження, і невдовзі кімнату оповили сизі клуби диму, та вентиляція, що працювала на відмінно, швидко їх розігнала.

Ернесто вирішив спрямувати розмову до суті:

— Де Чарлі?

Хуго підійшов до стелажа, узяв одну з книжок і поклав її на стіл:

— Ось, поглянь.

Ернесто взяв книжку: звичайне видання в м’якій обкладинці — такі продаються на кожному кроці. На чорному тлі криваво-червона назва: «Слідами Четвертого рейху». Автор — Грегорі Блюм.

— Переверни, — підказав Хуго.

На звороті тіснилися цитати з тексту, відгук якогось Віктора Дюпре та коротка довідка про автора зі світлиною: це був не хто інший, як Чарлі.

— Вуаля! — вигукнув Хуго. — Що скажеш, друже мій?

— Хм… Навіть не знаю, що й сказати. Я знав його як Чарлі. Так він відрекомендувався мені ще років п’ять тому. Та ти не відповів: де він?

Хуго повернувся до столу й наповнив склянки:

— Гадаю, ти й сам скоро зрозумієш, але спершу розкажи все, що про нього знаєш.

Ернесто розповів історію знайомства з Чарлі та мету свого візиту до нього.

Хуго вислухав його уважно, не перебиваючи.

— Що ж, Ернесто, тепер моя черга… Я розповім цікаву історію. Постараюся коротко... Бачиш, цей Чарлі чи то Грегорі захоплювався пошуком золота нацистів. Ти здивований? Так-так, того самого, часів Другої світової… Зрозуміло, він винюхував у Південній Америці.

Хуго постукав пальцем по відгуку Віктора Дюпре на обкладинці:

— Чарлі чи то Грегорі спізнався з цим паном — юристом зі Швейцарії. Цей Дюпре навіть фонд заснував: проєкт «Фергельтунг» — тобто «Відплата». Його цікавили великі активи Третього рейху. Журналіст отримав свого роду грант: багатий швейцарець фінансував його діяльність, а той, своєю чергою, працював на Дюпре.

Приблизно рік тому цьому Дюпре спало на думку взятися за капітали моєї родини. Точніше — за їхнє походження. Ще б пак, як можна оминути увагою ад’ютанта самого Бормана та його бізнес у далекій Болівії?

— Ти хочеш сказати, що Дюпре помилявся? — втрутився Ернесто.

— Дозволь мені продовжити. Отже, Чарлі чи то Грегорі отримав завдання і почав пхати носа куди не слід. Мушу визнати, він дечого домігся. Напевно, ти здогадався, що тут міститься штаб певної частини нашої діяльності…  І ми не так далеко від оселі цього писаки. Він багато спостерігав, сидів у засідках, фіксував переміщення моїх людей. Усе це потрапило до книжки. Не обійшлося без домислів, але написано переконливо… Цілком достатньо, щоб налаштувати громадську думку.

Хуго зробив паузу й знову викликав чоловіка в камуфляжі. Вони відійшли вбік, Хуго стиха віддав розпорядження.

— Так от, — продовжив він, повернувшись. — Книжка вийшла зовсім нещодавно, і пан Дюпре одразу взяв із місця в кар’єр. Почав роздавати інтерв’ю, розбурхувати болівійську владу й навіть Держдепартамент США. Він збирався у велике турне Південною Америкою та Штатами. Та от біда: літак, у якому він летів, зазнав катастрофи.

Ернесто розтулив було рота, але Хуго випередив:

— Так, Ернесто… Це той літак, який твій племінник знімав із дрона. Та повернуся до суті… Віктор Дюпре встиг зчинити галас. Як наслідок — усі підряд мусують версію, що за катастрофою стоїть клан Келлер-Остерман. Схоже, що ця версія і стала основною.

— А це не так, Хуго?

— Ну, звісно… Теракти в небі — поганий тон, Ернесто. Відлуння минулого, коли заради ідеї чи однієї людини підривали лайнер із сотнями пасажирів. Згадай Локербі чи одинадцяте вересня… Навіщо влаштовувати криваве шоу, коли є рішення, що не потребують зайвих жертв? Ми живемо в епоху високих технологій. Є рицин, талій, полоній, отрута деревних жаб тощо… Підривати «Боїнг» заради одного Дюпре? Це щонайменше нераціонально.