Розділ 2. У Чарлі

Вік давався взнаки: Ернесто зупинявся перепочити частіше, ніж раніше. Яким би міцним і витривалим він не був, марш-кидок у його віці — заняття на виснаження. Особливо там, де без мачете не пройти.

Крім мачете, Ернесто взяв лише необхідне: рушницю, наплічник із провізією та аптечкою. Не забув і відео від Дієго.

За день він планував дійти до хатинки Чарлі, переночувати та  вранці вирушити назад. На початку шляху підганяв азарт: а що як удасться впоратися за день? Ернесто задав добрий темп і подекуди переходив на легкий біг. Але за кілька кілометрів зрозумів: розумніше не поспішати, а економити сили — шлях ставав дедалі важчим.

Чарлі був темною конячкою. Спочатку він нічим не відрізнявся від інших клієнтів: зателефонував, послався на рекомендації та прибув в домовлений час. У поході волів мовчати, уважно оглядав місця стоянки, а після повернення заявив, що вирішив залишитися в Юнгас.

Уподобавши місце, Чарлі спорудив хатинку з дикого каменю, дерева та бамбука — не без допомоги Ернесто. На знак вдячності двері лісової домівки завжди були для нього відчинені.

Що привело Чарлі до такого життя і чим він займався у лісі — залишалося загадкою.

Ернесто кілька разів запитував:

— Що ти тут робиш, Чарлі?

Той лише усміхався:

— Живу.

Більше Ернесто подібних запитань не ставив.

Рік тому на даху хатинки з’явилися сонячні панелі та тарілка «Старлінк». Аскетичний мінімалізм облаштування розбавили ноутбук і ящик з акумуляторними батареями. Ернесто подивувався змінам, але промовчав. Чарлі, кивнувши на комп’ютер, буркнув, що почав писати книжку і тепер йому потрібен зв’язок.

До хатинки Ернесто дістався у другій половині дня. Вона стояла на схилі гори: фасад було видно здалеку, а задня частина потопала в хащах. Схоже, Чарлі не було — єдине вікно було завішене. Ключ він зазвичай залишав у дуплі старої вільхи за будинком. Поруч зеленіла крихітна галявина з двома пеньками — Чарлі любив тут снідати.

Ернесто не поспішав. Він присів на пеньок і з насолодою розкурив люльку. Чарлі точно не було вдома, інакше він би вже вийшов на запах тютюнового диму. Некурець Чарлі в таких випадках кривився і похмуро кидав стандартне: «Куріння вбиває».

Ернесто випускав клуби диму, безцільно роззираючись, аж раптом його увагу привернули вхідні двері. Здавалося, що вони прочинені.

«Невже Чарлі вдома? На нього не схоже: не замкнено, а вікно завішене», — подумав Ернесто. Він швидко вибив люльку і підійшов до вільхи. Ключ був на місці. Відчувши дедалі більшу тривогу, старий зняв рушницю з плеча й обережно підкрався до порога. Двері й справді були не замкнені.

Він легенько штовхнув їх, і вони зі скрипом відчинилися. Не наважуючись увійти, Ернесто зазирнув усередину. На перший погляд усе було як зазвичай: речі стояли на своїх місцях.

Широко відчинивши двері стволом рушниці, він гукнув:

— Чарлі! Чарлі!

Тиша. Ернесто звів курки і ступив у напівморок. Та варто було йому пройти вглиб, як чиїсь міцні руки блискавично вихопили рушницю і повалили його на підлогу. Обличчя вткнулося в дошки. Перед очима були чиїсь армійські черевики, а в спину впиралося коліно, не даючи поворухнутися.

— Не рипайся, старий! — пролунав владний голос.

У потилицю вп’ялося дуло. Чоловік у черевиках присів навпочіпки і швидко замотав очі та рот Ернесто скотчем.

Ернесто поставили на коліна і зв’язали руки. Той самий голос наказав:

— Вставай!

Нападників було декілька, діяли вони злагоджено й швидко. Щойно він входив до хатини з рушницею напоготові — і ось уже зв’язаний та беззбройний. Його підхопили під лікті й вивели назовні.

Йшли досить довго, аж поки Ернесто не всадили на вузьке сидіння та не пристебнули ременями. Заревли двигуни. Схоже, що два квадроцикли. У ніс ударив різкий запах бензину, і вони зірвалися з місця. Їхали швидко: попри ремені, Ернесто кидало з боку в бік. Він намагався визначити напрямок, адже тутешні місця він знав. Та під ревіння двигунів і шалену тряску це було неможливо. Єдине, що відчував Ернесто, — це хльосткий вітер і запах бензину.

Коли вони приїхали, його знову підхопили й завели до приміщення. Свіже лісове повітря різко змінилося на сухе, кондиційоване. Потім його повели вниз сходами. Ернесто намагався їх рахувати, та після першої сотні збився.

Аж ось сходи закінчилися, і заскрипів ключ у замку. Його провели ще трохи й звільнили руки. Потім зірвали скотч: шкіру обпекло болем. Ернесто замружився, намагаючись не закричати.

Нарешті він зміг розплющити очі. Перед ним стояв чоловік у камуфляжі з автоматом Калашникова. Ані знаків розрізнення, ані шевронів. На обличчя чоловік був схожий на місцевого. Він відкинув настінні нари, мовчки кивнув на них полоненому й вийшов, замкнувши за собою масивні залізні двері.

Ернесто залишився сам у бетонному пеналі два на три метри. Окрім жорсткої, пригвинченої до стіни полиці та тьмяного світильника під стелею, тут нічого не було. Жодного вікна. З вузької решітки вентиляції долинав монотонний гул.

Ернесто не був боягузом. Він не раз потрапляв у халепи й завжди вибирався з них. Проте зараз він опинився в глухому куті. Зрозуміло було лише одне: уся річ у Чарлі. Та що саме той міг накоїти й із ким був пов’язаний, старий не мав ані найменшого уявлення.

«Він казав, що пише книжку», — пригадав Ернесто. Чарлі жодного разу не натякнув, про що вона, а старий не питав. Гадав: захоче — скаже сам, а ні — то й нема чого випитувати.

За звичкою він поглянув на зап’ястя, але годинника не було — його відібрали разом з іншими речами. Ернесто заходився міряти кроками камеру.  Прокручуючи в пам’яті зустрічі з Чарлі, він так і не знайшов жодної зачіпки. Залишалося тільки чекати.

За дверима періодично чулися кроки — хтось проходив повз. В усьому іншому — тиша: ні криків, ні розмов. Над входом Ернесто помітив крихітну відеокамеру, встановлену під самою стелею так, щоб до неї неможливо було дотягнутися.