Розділ 9. Зустріч

Відправивши з дроном послання, Венс довго не міг знайти собі місця. Хто вони, ці Дієго та Ернесто? Очевидно, не рятувальники. Але хто? Випадкові люди, яких занесло в цю глушину? Чи все ж таки йде шоу, де вони — актори, а він — піддослідний?

Він кілька разів обійшов уламки хвоста, вишукуючи камери. Нічого. Хоча сучасна оптика може бути розміром із ґудзик, а то й менша.

По обшивці пробіг Капуччо, глухо тупаючи лапками, і вмостився на своєму улюбленому місці — стабілізаторі. Еліас зупинився, уважно розглядаючи звірка. Може, і з ним щось не так? Наче звичайна мавпа. Але раптом це робот-спостерігач, і замість очей у нього об’єктиви?

«Я стаю параноїком? Можливо…І це не минеться, доки я не з’ясую головне: як я тут опинився»

Венс уявив, як до літака підходять двоє: Дієго та Ернесто. За спинами — важкі наплічники. Вони рухаються повільно, оглядаючи землю перед кожним кроком. Зовсім як у кіно. Вони вже близько, буквально за два кроки… Раптом картинка змінилася, наче хтось клацнув тумблером: сірий туман прорізало яскраве світло софітів. Дерева, кущі та трава заколихалися — вони виявилися замаскованою масовкою. Уламок хвоста — не дюраль, а фарбований пластик.

Під гучні аплодисменти до Венса виходять Гелен і Рауль, сміючись із  його перекошеного обличчя.

— Ось усе й закінчилося, Еліасе. Ти молодець, — кажуть вони й, обіймаючи його, повертаються до гірських вершин. Але гір немає — замість них величезна завіса. Вона розсувається, відкриваючи глядацьку залу, вщерть набиту людьми.

Еліас вклоняється публіці, що аплодує йому стоячи. Спектакль закінчено, можна змивати грим і йти додому. Добре, якби так, але навіщо була потрібна ця п’єса? Випробування на міцність? Що ж, він витримав. Але що далі?

Увесь день пройшов у напруженому очікуванні. Венсу вчувалися кроки, уривки розмов і далеке дзижчання дрона. Він гарячково вискакував з розлому, вдивляючись у сіру імлу в надії побачити людей.

У другій половині дня Венс намагався вгадати, звідки чекати гостей. Ця думка здавалася йому важливою: він боявся проґавити їхню появу. Зрештою він вибрався назовні й влаштувався під стабілізатором — там, де раніше ховався від кондорів.

Він згадав, як у дитинстві так само виглядав із ґанку, чекаючи на батька. Той працював механіком і часто затримувався. Еліас із надією дивився на дорогу, щоразу здригаючись від кожного гуркоту мотора. Це не він… І це не він. А коли надія вже покидала його, у сутінках з’являлися обриси знайомого авто.

Майже так само все сталося і тепер. Гості з’явилися, коли Венс уже втомився вдивлятися в туман і монотонно жував галети, сидячи під уламком. Вони вийшли з імли, немов із небуття: спершу кремезний чоловічий силует, потім — чи то коні, чи то віслюки з поклажею, і, нарешті, ще одна людина. Перший мандрівник спирався на довгий посох, що додавало видовищу біблійного відтінку.

Розглядівши хвіст літака, вони зупинилися і коротко порадилися, вказуючи на уламок. Тепер Венс розрізняв сиву бороду кремезного чоловіка, яскраву бандану другого і двох віслюків. Гості рухалися просікою повільно: особливо важко доводилося тваринам — заважали гострі обрубки стовбурів і густий, сплутаний чагарник.

Попри це, вони наближалися. Венс підвівся і пошкандибав назустріч. Вони побачили його і помахали. Невдовзі вони вже обіймалися, ніби старі друзі після довгої розлуки.

Ернесто поспішав облаштувати табір — сутінки швидко насувалися. Місце знайшлося і для намету, і для тварин.

— Ви неймовірний щасливчик, Еліасе, — Ернесто не приховував захвату. — Виглядаєте стерпно. Поголитися б… Це я влаштую! Скажіть, ви справді з цього літака? Насилу віриться.

— Я нічого не пам’ятаю. Абсолютно, — відповів Венс. — Згоден, це надто неймовірно… Не знаю, як тут опинився, чесно кажучи. Може, ви підкажете?

— Підкажемо, — Дієго дістав смартфон. — Ось список усіх, хто був на борту. Я завантажив його в Лімі. Дивіться… Так, ось ви… Будь ласка: Еліас Венс.

— Дайте! — вигукнув Венс. — Мені треба побачити всіх!

Дієго беззаперечно віддав йому смартфон. Рауля Армандо Венс побачив одразу — як командир, той був на самому початку списку.

— Я намагався знайти дружину, — сказав Венс. Голос його звучав тепер значно спокійніше:

 — На щастя, її немає у списку. А Рауля, командира, я поховав он там.

Він показав на самотній горбок із пам’ятником у вигляді шматка обшивки.

— Випийте каньясо, — Ернесто простягнув флягу, але Венс відмовився.

— Тоді дозвольте зайнятися вашою ногою, вона вже майже слонова. І взагалі, прошу на медогляд, — Ернесто кивнув на намет. — Лягайте туди й розслабтеся. Якщо зможете, звісно. Але Бог свідок: каньясо я вам пропонував, а ви відмовилися.

— Ви лікар? — недовірливо запитав Венс.

— Повірте, доктор Ернесто свою справу знає, — усміхнувся Дієго.

Старий обробив рани й наклав на ногу Венса шину з пагонів молодого бамбука — міцних, наче сталева арматура. Ернесто розколов їх уздовж, перетворивши на два порожнисті жолоби. Це було надійніше за звичайні палиці: половинки бамбука щільно охоплювали гомілку з обох боків, не даючи кістці зміщуватися навіть під час різких ривків. До того ж така конструкція майже нічого не важила.

Закінчивши, Ернесто критично оглянув свою роботу. Виглядало грубо — нога Венса тепер нагадувала нерухому колону.

— Нічого — зате надійно. Я заблокував і коліно, і гомілку, тож люфтів не буде. Спробуйте встати.

Ернесто і Дієго підхопили Венса під руки.

— Спирайтеся на нас, ногу тримайте прямо. Порядок: не гнеться ні на міліметр, — старий був задоволений. — Зараз зроблю милицю, і зможете пересуватися.

Незабаром він притягнув стовбур горіха з розвилкою на кінці. Щоб дерево не натирало, щільно обмотав поперечину м’яким мохом і закріпив смужками тканини.

— Упирайтеся долонею, а не пахвою, інакше рука швидко заніміє, — повчав старий. — Ходок із вас кепський, але до кущів за потребою доберетеся.