Розділ 7. Місія «Болівара»

Чоловік вп'явся поглядом у дрон, ніби зустрів прибульця з іншої галактики. У цьому погляді застигли здивування, невіра й біль. Здавалося, ця німа дуель тривала цілу вічність. Та ось, відкинувши палицю, він відчайдушно замахав рукою.

— Матір рідна! — закричав Ернесто. — Цього не може бути! Не може бути!

— Він що, вижив…? — прохрипів Дієго.

— Але ж так не буває, малюку… це ж фантастика. Або я ні біса не тямлю в цьому житті.

Дієго відповів на вітання чоловіка: дрон «пострибав» угору-вниз і, наче маятник, хитнувся з боку в бік.

— Треба повертатися, — з досадою сказав Дієго. — Заряд майже на нулі. Змінимо батарею і одразу назад: передамо їжу та записку. Давай попрощаємося.

Він хитнув стіки, і дрон двічі «кивнув» чоловікові, ніби обіцяючи повернутися. Зробивши прощальний крен, апарат зірвався з місця й невдовзі зник у тумані.

— Веди додому, штурмане! — весело крикнув Дієго.

— Тримай курс на першу просіку, — відгукнувся Ернесто. — Бери нижче, попереду туман стелиться.

Треба було поспішати: пішов дрібний дощ. Разом із густою сірою каламуттю це не віщувало нічого доброго.

Дієго зосереджено рухав стіками. Дрон дістався фюзеляжу і звернув у створ просіки — треба було долетіти до кінця, а потім піти ліворуч. Просто по курсу показалося збіговище кондорів: птахи копирсалися на землі, а ще двоє кружляли над деревами.

— Нам їх не обійти, — занепокоївся Дієго. — Туман занадто низько. Спробуємо проскочити.

— Давай, малюку, тисни! — підбадьорив його Ернесто. — Іншого виходу немає.

Дієго дав повний газ. Та щойно дрон наблизився до птахів, як небо над камерою миттєво потемніло — на об'єктив упала стрімка тінь. Наступної миті зображення шалено закрутилося: промайнули величезні пазуристі лапи, буре пір'я — і картинка на моніторі розсипалася перешкодами. Кондор атакував апарат. Зв'язок обірвався.

Дієго зняв окуляри. Він увесь змок і важко дихав, ніби сам був у кабіні й устиг вискочити в останню секунду.

Ернесто співчутливо обійняв його.

— Малюку, ти молодець. Я пишаюся тобою.

— Ернесто, ми знайшли живого! Уявляєш? Уціліти в такій катастрофі... — він похитав головою. — У голові не вкладається.

— Дієго, а раптом він забрів туди випадково? Чи це якийсь репортер, як ти? — засумнівався Ернесто. — Треба б перевірити…

— Перевірити? — перепитав Дієго. — Це можна. У нас є ще один дрон  тієї ж дальності. Запустимо його, не гаючи часу. Тільки проведи повз кондорів, штурмане.

— Скажи, малюку, запис із першого дрона втрачено? — занепокоївся Ернесто.

— Ні, — усміхнувся Дієго. — Усе передбачено. В окулярах стоїть власна карта пам'яті, на неї дублювався весь політ. Якість не 4К, і фото не буде, але нам є що показати світові. Гаразд, мерщій!

Він побіг до кейса, і невдовзі новий апарат уже стояв на камені, повністю готовий до зльоту. Лишалося тільки зібрати посилку.

— Була б моя воля, я б відправив йому каньясо, листя коки та в’ялену яловичину, — запропонував Ернесто. — Але тут, малюку, тобі видніше, що «пташці» під силу.

— До речі, в’ялена яловичина — чудова ідея. Давай сюди, загорну в папір, — Дієго швидко розкладав продукти на похідному столику.

До посилки увійшли: пляшка води, шоколад, енергетичний батончик, запальничка, пакунок галет і яловичина. Усе це Дієго склав у звичайний пакет. Спробував на вагу — має витягнути.

— Про записку забув! — спохопився Дієго. — Давай складемо послання.

Це виявилося складніше, ніж зібрати продукти. Помізкувавши, зупинилися на найкоротшому варіанті: «Будемо у вас сьогодні до вечора. Тримайтеся! Дієго та Ернесто».

Записку написали іспанською та англійською — було видно, що чоловік не місцевий. Дієго вклав її в пакет, обмотав прозорим скотчем і прикріпив зовні аркуш із написом двома мовами: «Посилка для вас».

З посилкою дрон нагадував судно на повітряній подушці: короткі посадкові  лапи не діставали до землі, і корпус лежав просто на примотаному до рами пакеті.

Дієго запустив двигуни й дав газ. Апарат натужно завив, опираючись вантажу, але все ж слухняно завмер за метр над каменем.

— Назвемо його «Боліваром», — кивнув на дрон Дієго.

«Болівар» вирушив у дорогу. Йому було нелегко, але обійшлося.

Підлітаючи до просіки, дрону довелося змінити курс, щоб не стати жертвою кондорів. Дієго повів його вгору  — і «Болівар» влетів у густе молоко туману. Якийсь час апарат рухався наосліп. З Дієго градом лився піт, а Ернесто лаявся так гучно, що занепокоїлися навіть спокійні Тіко і Тако.

Кінчиками пальців Дієго обережно торкався стіків, поступово знижуючись. Нарешті «Болівар» виринув із туману, ледь не зачепивши крони дерев.

— Штурмане, де ми? Куди далі? — вигукнув Дієго. Краплі поту стікали по його обличчю, та руки не відривалися від керування.

— Збав швидкість… тепер праворуч… так… так. Зараз трохи лівіше — і можна додати газу, — Ернесто дивився на монітор, час від часу витираючи хусткою лоб племінника. — Я навіть не знаю, малюку, штурман я чи лоцман… То летимо, то ніби пливемо в тумані.

Коли «Болівар» дістався хвоста, чоловік сидів на самому краю розлому, звісивши ноги. Він помітив дрон ще на підльоті й помахав рукою. Дієго заклав віраж, шукаючи місце для посадки. Це виявилося непросто: довкола суцільні поламані стовбури та чагарник.

Чоловік спустився на землю і, спираючись на палицю, пошкандибав, подаючи знаки.

Позаду, за хвостом, була невелика рівна галявина. Чоловік зупинився, вказуючи на неї. «Болівар» завмер, прим’яв траву потоками повітря й м’яко сів.

Камера тепер бачила лише прим’яту траву та край якоїсь гілки. Але за секунду в кадрі з’явилися вкриті саднами руки й мисливський ніж, що виглядав у моніторі особливо зловісно. Потім виникло обличчя чоловіка. Воно роздулося, мов відображення в ялинковій іграшці: ніс здавався величезним, а очі роз’їхалися до країв екрана.