Розділ 3. Два — нуль

Добиратися до фюзеляжу довелося довго. Навіть зі здоровою ногою пробратися крізь частокіл понівечених стовбурів і чіпкий чагарник було б нелегко. Венс борсався у зеленій гущавині, важко прокладаючи шлях. Часом він почувався рибою, що потрапила в сіті та у відчаї б’ється плавцями, заплутуючись дедалі дужче.

Цього дня Венс прокинувся, щойно сіра світанкова імла змінила ніч. Було прохолодно, з рота йшла пара, але завдяки щільному пончо він не змерз. Крісло 31А майже не постраждало. Він навіть зміг його розкласти — механізм працював справно. Після ночей на вогкому моху сон у кріслі здавався вершиною комфорту.

Незабаром почулися звичні звуки — зовні гасав Капуччо, гулко вистукуючи по дюралюмінію. Для нього був сюрприз —уціліла в’язка міні-бананів у кухонному відсіку.

Венс відшукав їх напередодні. Шкірка суцільно в темних плямах — ще кілька днів, і перетворяться на нудотне склизьке місиво. Він одразу згадав про Капуччо й зрадів, що нарешті зможе віддячити звірятку. Пам'ятаючи про його обережність, Венс просто поклав банани на дах — Капуччо напевно побачить і схрумає.

Нашвидку перекусивши батончиками та чипсами, Венс почав збиратися. Пам’ятаючи про сумний досвід, прихопив сорочку та парфум: у районі фюзеляжу тіл могло бути чимало, і без маски не обійтися. Відшукав наплічник, куди склав воду та провізію — похід міг затягнутися на цілий день. Узяв обидва фальшфеєри, хоча витрачати їх не хотілося. Наостанок підібрав велику валізу з міцною телескопічною ручкою — «вантажівку» на випадок корисних знахідок.

Залишалося лише прокласти маршрут. Для цього довелося видертися нагору, туди, де щойно гасав Капуччо — із землі не було видно нічого, крім кущів та обрубків дерев.

Просіка від хвоста вперлася в дикий лісок, за яким виднілася інша — значно довша. Логічно було припустити, що фюзеляж саме там, але розгледіти деталі заважав туман. Вирішивши, що краще поспішити, Венс спустився і вирушив у дорогу.

Що ближче він підходив до цілі, то частіше траплялися дрібні уламки, особисті речі та фрагменти тіл. І запах — суміш згорілого гасу та гниття — витісняв аромати лісу, попри поривчастий вітер із гір.

Після сутички з кондорами Венс перестав гостро реагувати на зловісні знахідки. Він і сам дивувався цій зміні: вигляд понівеченого тіла не відволікав його від пошуку речей, необхідних для виживання. Зараз його цікавило все гостре: ножі, ножиці і, якщо пощастить, авіаційна сокирка.

Коли Венс вийшов до фюзеляжу, перед ним постала знайома картина: навколо господарювали кондори. Тільки їх було значно більше, і розсілися вони не в салоні, а на просіці — туди під час удару викинуло людей.

Він підібрався якомога ближче і швирнув запалений фальшфеєр туди, де, як йому здалося, походжав ватажок зграї. Іскристий шиплячий факел поцілив у купу речей, що вивалилися з розбитої валізи. Полум’я спалахнуло миттєво. Ватажок подав різкий горловий сигнал, і зграя, важко замахавши велетенськими крилами, знялася й зникла в тумані.

— Два: нуль, — усміхнувся Венс і рушив уздовж фюзеляжу.

Він швидко збагнув, що сокирку не знайти. Кабіни не існувало — вона перетворилася на суцільне місиво. Авіаційна сокира, що зберігалася за кріслом другого пілота, лишилася десь там — у цій тисняві з металу, землі та плоті.

Проте в одній із валіз, серед переплутаної білизни, виявився важкий мисливський ніж у шкіряних піхвах. Звісно, не сокира, але значно краще, ніж складаний чи кухонний.

Лізти всередину фюзеляжу не було сенсу — там усе вигоріло. Венс склав цінні знахідки у свою «вантажівку» і поповнив запаси води: пластикові пляшки були розкидані й тут.

Перш ніж вирушити назад, він вирішив іще раз обійти фюзеляж. Вогнище від фальшфеєра майже згасло. Туман слався низько, неба не було видно, але Венс чув лопіт крил: птахи поверталися, з явним наміром узяти реванш. Витрачати останній пристрій? Розумніше просто піти.

Осторонь, навскіс від втиснутої в ґрунт кабіни, Венс помітив білу пляму під розлогою вільхою. Він на мить завагався, але цікавість перемогла. Підійшовши ближче, Венс побачив тіло пілота. Точніше — те, що від нього лишилося.

Пілот у білій форменій сорочці з погонами лежав ниць, уткнувшись обличчям у вологий мох. Його руки були широко розкинуті, наче крила птаха в польоті. Все, що нижче пояса, було відірване; за тілом тягнувся лише густий багряний слід.

«Хто він? — подумав Венс, дивлячись на широку спину та синювато-чорні кучері на тімені пілота. — У компанії я знаю всіх».

Перевернувши тіло, він різко відсахнувся — перед ним лежав Рауль Армандо. Венс вдивлявся в безжиттєве, торкнуте тлінням обличчя в надії помилитися, але, без сумнівів, це був його найкращий друг Рауль.

Венса прорвало: він заридав, опустившись на коліна. Як таке могло статися? Адже Рауль мав летіти з Гелен! Отже, і вона десь тут?

«Треба перевірити всіх, треба перевірити всіх», — монотонно стукало в його голові. Він повернувся на просіку, там знову хазяйнували кондори. Венс без вагань запалив останній фальшфеєр.

Щойно птахи ретирувалися, він кинувся оглядати людські рештки. Його серце шалено калатало — він вдивлявся в кожне тіло, кожен фрагмент, щоразу сподіваючись, що це не вона.

Час підтискав — відігнати з просіки кондорів він міг лише ненадовго. Не знайшовши Гелен, він, як не дивно, полегшення не відчув. Може, згоріла у фюзеляжі? Розтерзали кондори? Він напружено вдивлявся в розкидані речі, але не бачив нічого, що могло б належати їй.

Птахи знову поверталися. Час іти, але залишити Рауля він не міг. Схопивши першу-ліпшу валізу, він поклав туди рештки друга. «Додому» добирався, тягнучи дві валізи. В одній те, що необхідне для виживання, в іншій — смерть.

Уже на підході до хвоста Венс перечепився і впав. Перебуваючи на межі сил, довго приходив до тями. Лежачи на спині, він помітив, що стискає в руці якийсь папірець. Підніс до очей — обривок багажної бирки, імовірно, зірваний із ручки валізи. Він хотів було відкинути її, але дещо привернуло його увагу: рейс AW 510, дата 15.10.